Не віддамо нізащо в світі

Й малого клаптика Вкраїни.

За нас батьків молитви

Й діти, й мова наша солов'їна.
Мене звати Інна Гончар, я працюю у пресслужбі на підприємстві на Дністрі. Свого часу закінчила педінститут, вчитель молодших класів. Але життя так розпорядилось, якось так періодами, певно, де мені треба було бути волею долі... У школі працювала, а потім згуртувала поетично-обдарованих діток, учнів, ще коли працювала у бібліотеці в гімназії, створила літстудію. Почала про них писати. Пам'ятаю ще той доісторичний період, коли листи в редакцію писала сама вручну, а потім ще друкувала на «Ятрань», на електричній машинці друкарській. Писала-писала, а потім випадково-невипадково міська рада дала оголошення про конкурс на посаду кореспондента у місцевому часописі. Я пройшла конкурс, паралельно ще залишалася в школі і працювала в газеті. З тих пір журналістика мною оволоділа. Працюючи в цій сфері мала дотичність до різних підприємств Дністра, то, коли звільнилася вакансія на одному з них, мене на неї запросили, таким чином я опинилася в сфері технарів але зі своїм «словом».
Намагаюся опоетизовувати підприємницькі речі. Крім того, що висвітлюємо основну
діяльність, усіляко намагаюся колег долучити до доброго слова, творчості.
Паралельно карбую своє слово, пишу вірші, видаю збірки.
Моя війна почалась коли? Як і у всіх українців. Тим більше, що на той час в 2014 році я вже працювала в газеті, і ми зустрічали перших хлопців з Новодністровська, які пішли добровольцями. До речі, в газеті я поширювала пісню, ролик на свої слова «Горобиний біль» про одного з хлопців. І нещодавно ми його хоронили, от дев'ять днів було. А він першим у тому кліпі був, їх задіювали у зйомках. Тому ще з 2014 року оце все краяло серце, душу в тих інтерв'ю, зустрічах, у тих особистих долях зранених-поранених, але.
Звичайно, що ми тут в такому затишному західному регіоні, ми тільки час від часу були
сполохані тими подіями, звістками, похоронками. Звичайно, то тоді були одиниці,
то не так багато, як оце все увірвалося зараз.
От коли ми всі згадуємо, як 24 лютого увірвалось в нашу долю, настільки це було. Ми як раз збиралися на роботу. Мій чоловік працює водієм тут же на підприємстві, вони виходять раніше. І всі щось почули. А ми ж то далеко, але все одно, в нас поряд Молдова, по Вінницькій тоді, у нас Калинівку почали бомбити і щось десь по Дністру відлунювало, і тут раптом мені телефонують, щоб я повідомила в групі, що на підприємство виходить не весь персонал. Принаймні за той день перевернулося, перекрутилося все, тому що одразу пишеш всім найріднішим: де ти, шо ти, як ти? Це настільки темною завісою впало, що деякі моменти ніби випали з того дня. Моя мама поряд зі мною. Мама одна. Як, що, як з цим жити, як з цим бути?
Я мовчала довго, маю на увазі, в віршах і, видно,
треба було щоб серце вистраждало «оте слово».

Ми (підприємство) тривалий час на відстані працювали але згодом, поступово зорієнтувались. Коли доїжджали на роботу, це було таке заціпеніння, навіть не дивився в що ти одягаєшся, як ти виглядаєш, щось постійно нашвидкуруч. Постійне заціпеніння. А потім почуть-чуть, поступово. І коли уже я зрозуміла, що душа рветься, що прийшов час писати, я 27-28 лютого відкрила файлик і написала перший вірш. Це було після спілкування з близькою людиною, я усвідомила, що повинна бути сильною і написала такі слова:
Не віддамо нізащо в світі Й малого клаптика Вкраїни.
За нас батьків молитви Й діти, й мова наша солов'їна. 
І фраза ця була сказана: «Наш дух незламний і чудовий» і так з'явилося оце перше і пішло- пішло-пішло. Потім на основі цих віршів моя колега, колишня учениця, з якою ми разом в газеті, на радіо працювали, народилась спільна ідея озвучити вірші. Ми знімали ролик в сховище одного з будинків.
Я, до речі, ні разу не переживала тривогу — на підприємстві всі сховища пристосовані. А вдома з чоловіком вирішили, що три стіни, дві стіни і будем ось так.
От, на зйомках, при озвученні віршів ми пішли у сховище і, слава Богу, тривоги нам не завадили, і нам вдалось перший «зимовий» блок той записати. Те все, що йшло крізь події, новини, біль, страждання, мрії, все складається у файлик «Вірші тієї війни» і ми домовилися з моєю приятелькою, художницею, упорядницею моїх двох попередніх збірок, які вона мені готувала, то ми вже перші творчі цяточки намітили, але все це після Перемоги.
Я зараз нічого не хочу спішити, я хочу вистраждати цю війну від початку й
до Перемоги, а тоді будемо видавати збірку.
Допомагаємо хлопцям нашим і дівчатам, мій син організував, згуртував, я в цій долі, організовую своїх колег. І моя мама передає свої кошти час від часу. Те, що можу словом, те ще можу фінансово.

Зараз завжди зі мною телефон, бо з часом я почала нотувати вірші у месенджері. То коли я в дорозі, чи якась думка приходить, швидко записую, потім вже опрацьовую, переношу в вордовський файлик. Іконка завжди зі мною, яку мені колись приятелька привезла.
Ми у спокійному регіоні, то коли тривога, на роботі ми спускаємося у сховище, дома — між двох стін і в мене немає потреби з собою носити тривожну сумку. Та ще це моя довіра Збройним Силам України і Богу. На перших порах ми ночували у мами, вона поряд живе. На перших порах треба було її якось підтримувати, їй майже вісімдесят років, то ми носили ту сумку тривожну з собою. А потім пристосувалися.
Що підтримує зараз? Вся моя скарбничка для душі — це «моє слово», все, що
пережила, що зачепило, що відлунює. Це робота, сім'я, переписка телефонна, дзвінки.
В мене дуже гарний краєвид з мого вікна, на церкву, на ліс, світанки, небо, захід, телевежа, наш символ міста, ми його завжди бачимо, повертаючись додому після подорожей. Отака з мого восьмого поверху краса. І коли я дивлюся у вікно і все це бачу — вдячність Збройним Силам, Богу, що є ще один день, що сплю у своєму ліжку. Найбільша насолода була того року, так нагадує мені Фейсбук, помітити перші миті сходу сонця, багато було фотографій, віршів. Розмови з небом і сонцем. 
Той рік почалися проблеми зі здоров'ям, у вересні прооперували, через тиждень інсульт ішемічний, не той, що викривлює, до листопада лікарняний. І це був час перезавантаження. Знаходження для себе визначення першовартісності у всьому дуже багато. Тому ця збірка «По цю сторону межі» мною і була задумана. Перший вірш в той період був десь у червні, о п'ятій ранку я раптово прокинулася і побачила отой світанок і ті кольори в небі, і в мене фраза в голові: «Ти збудив мене, Боже, щоб побачити світанок» і я почала складати цей вірш:

Ти збудив мене, Боже, щоб побачити літнє світання?
Чи почуть співи птахів, твою первозданну красу?
Чи торкнутись струн неупізнаних мого кохання?
Чи відчути себе, що, навіщо й кому своїм серце несу?
Ти підняв мене, Боже, неначе росу у долонях,
Щоб збагнути ту тишу навколо у шепоті трав?..*

А проблеми зі здоров'ям все почались і почались, і я для себе уявила межу, і я зрозуміла, що я хочу назвати так цей вірш... І це став щоденник моїх перезавантажень, усвідомлень, визначень. Тоді я багато для себе зрозуміла, що недоліки — це непогано, це нормально — прийняти себе такою, яка є. Радянський Союз, моє покоління (мені п'ятдесят три) і я дуже важко від того всього — закомплексованості — дуже важко відхожу і вчуся, що насправді це нормально, коли «ТИ ОТАКА, ЯКА Є». От я не запам'ятовую свої вірші, то з дитинства така проблема. А є ті, хто гарно декламують напам'ять вірші, хтось на сцені, а в тебе ось так, не запам'ятовуєш те, що пишеш. До речі, я ще десять років паралельно протамадувала і мені було непросто. Але коли був сезон напружений, то я вже на автоматі все робила, але все одно в мене завжди було все під руками, щось читала, щось напам'ять, та завжди все вдавалось, цінували, виходило, получалось, но просто не на пам'ять.
До речі, збірка «По цю сторону межі» прийшла мені на день народження 27 січня. Я тоді вже на роботу вийшли після інсульту і ми вже прикидали, планували зробити презентацію у Чернівцях у обласній бібліотеці, клуб «Дебют читання» але війна внесла свої корективи.
Я трохи переживала, як буде, та зараз я прислухаюся до себе, я все бачу і Бог дає сили витримати оце все і не здатися, але оті слова «Наш дух незламний і чудовий» слова, які сказала мені близька людина, що я маю бути сильною, триматися, ці слова й тримають.
Не можна зморюватися. В мене є таке, як тільки погода погана, а я погано переношу спеку, або злива, то подумай: як там хлопчикам, де вони там, як вони сплять, що їдять, як вони це переносять? Тому що завдяки отаким хлопчикам є можливість встати, попити чай. Тому не може такого бути, принципово не може такого бути, що ти зморився. Втомився — передохни, помолись, прочитай молитву. Подивись в очі бабусі, мамі, яка народилася в роки війни, пережила її, пам'ятає оті воєнні моменти. 
Подивись в очі хлопцям, які на пару днів приходять з передової. Подивись в очі дитині, яка поряд. Подивись в очі вдові. В нас є два випадки такі. Перший у Новодністровську був, ще з тих перших хлопців, він досі не похоронений у нас, десь похоронений у братській могилі, очевидно. Ми так і не побачили... А потім нещодавно ми тут хоронили і я на власні очі побачила, коли, навіть, труну не могли відкрити, бо за третім разом хлопці змогли спасти тіло, вивезти тіло. Он, у соціальних мережах ми бачимо очі дітей, матерів, хлопців і.

Ти розумієш: ти тут, у мирному регіоні і ти не маєш права згаснути,
ти повинен підтримувати свій вогник, як у вогнищі, вогник сили, вогник любові,
вогник своєї України.
Іноді я кажу: у Бога свої на тебе плани. Оце у тебе такий період, коли я перейшла на цю роботу з 2015 року, і я кажу, що цим людям можу подарувати трошки світла з моєї душі, а вони мене вчать самоорганізації. Я ж Інна це «бурхливий потік» і я казала мамі, от назвали мене так, то тепер миріться. Я якщо десь забамбурилась, я така: от трах-бах і все вирішила, зробила. Я ніколи не пишу на замовлення, буває щось таке до ювілеїв, днів народжень, а от такі вагомі вірші. Я побачила того чоловіка з Маріуполя, який зі своєю Жужою пройшов кілометри, врятувався і той вірш «Жужа» в мене відразу вийшов:
Вони йшли попри страх сподіваючись,
Попри обстріли, холод і біль,
У обіймах, бувало, прощаючись,
Через смерть, що летить звідусіль...
Мої всі знають про це, до якихось свят, я ніколи нічого не пишу. За день мені цю струну відчути, почути і я її видаю, відписуюсь вже дівчатам, вони, чи я — трах-бах додаємо до сценарію. Тобто я маю відчути, вірші повинні бути живими, справжніми. Я не знаю, скільки в мене віршів, вони в мене невпорядковані, так, як би мало бути, але я знаю, що вони в мене живі. Я колись зрозуміла, що в мене не буде порядку ідеального. Пам'ятаєте серіал «Каменська»? — коли героїня перейшла в структуру працювати, щоб в неї стілець спеціальний катався на колесиках, щоб чашка була поряд?.. В мене повинно бути все зручно, кругом: в побуті, в роботі. Отаке — «бурхливий потік» та й годі.
Діти багато чому вчать. Так, пам'ятаю, ще коли в школі працювала, ото мале тебе як струсоне, і я не соромилась вчитися у них.
Я і зі своїми дітьми, донці буде тридцять, сину двадцять шість, і коли вони по другому, сотому, тисячному колу розказують якість моменти, які я тоді не розуміла, а вони розказують, як вони це сприймали, і я для себе це «галочку» ставлю, кажу: от, дивися як воно. Чи коли я щось не розуміла у своїх батьків, автоматично на інтуїції зі своїми дітьми я робила вже зовсім по іншому. Бо я знала, як воно мені було.
Та це ж нормально — сприймати і не соромитись навчатись, хай це буде від малого, хай це буде від старого. 
В нас же в Радянський час психології, як такої, не було. Нас не вчили жити, в нас мали бути «відмінники», зовсім інші були пріоритети. Ми випускали дітей зі школи зовсім не пристосованими, життя пристосовувало. Я по собі це знаю.

Зовсім інші були акценти: ти мала бути відмінницею і так далі, і так далі, а коли приходилося до життя, як у той фразі: «збивались коліна». І тільки потім ти розумієш закономірності Всесвіту. Якщо ти вивчила цей урок, то Всесвіт дає тобі «плюсік», а якщо ти неправильно зробив, з точки зору Всесвіту, то — на тобі «мінус», таке щось добряче, щоб ти все ж таки зрозуміла що цінним є, а що другорядно.
Я і зараз спілкуюся зі своїм першим класом, він у мене був єдиним. Я зібрала їх у Фейсбуці і так і назвала «Мій 1-Б», їм вже по 32-33 роки і ми спілкуємось зараз. Якщо десь щось стається... Он, у Вінниці, я відразу починаю писати: діти, що там, як там? Потім я в старшій школі працювала, і спілкуюся й досі з тими, хто відчув душею отой предмет українознавство, я першою почала викладати цей предмет у Новодністровській гімназії.
От зараз чоловік приніс мені пиріжки зі столової й тихенечко вийшов. То мені з сиром і зеленню, а ще біляши, то він для себе, я такого не буду їсти. Він в мене такий розумняшка, ми по другому кругу пройшли з ним, як він каже «в прошлой жизнє», це бувають у нас такі русизми. То ми напевно навчилися цінувати один одного і кайф такий, коли ми разом все робимо. Він такий скрупульозний, а я «бурхливий потік». Я все: раз-раз, а він все методично. Є страви, які виключно він готує, є такі, що я. А то буває каже: «Давай разом». Я кажу: давай. Встали, прибрались, все разом зробили.
Пережили свого часу кожен свою історію і зустрілися,
коли навчились берегти і цінувати. А тим більше, війна все переформатувала.
Ти цінуєш, що ти не одна, ми разом.
Коли Фейсбук викидає якісь спогади, я ділюсь тільки віршами, не особистим. Я не маю право виставляти такого. І не розумію тих, хто хизується якимось гулянками, п'янками. Я трошки можу зрозуміти тих, хто поїхав, але ви подякуйте, що ви можете бути десь у безпеці зі своїми дітьми, але майте повагу — виставляйте яскраве життя для мирних днів. Бо Фейсбук дивляться і ті люди, і хлопці, хто під обстрілами, в деяких є можливість така. І коли в мене перед очима до Великодня у хлопців у долонці кусочок печива і все, що було на Великдень, то я це зовсім по іншому сприймаю. В мене навіть мама, у неї у серпні ювілей — 80 років. Батька вже чотири роки немає, він не дожив до вісімдесяти. І мама сказала: «Ми посвяткуємо після Перемоги, а то так просто пообідаємо».
Я дуже сподіваюся, що хлопці та дівчата, які на передовій, будуть святкувати свої
ювілеї, дні народження вже в Україні, яка Перемогла.

Я знаю, як святкують, я бачу, як святкують, але мені це болить, бо так не має бути. Життя продовжується, звичайно, але так, як ми звикли фейсбучно це все видавати на-гора, має бути «стоп», має бути усвідомлення, що насамперед має бути «оце», а «ото» трошечки потім.
У нас у всіх має бути «точка неповернення» 24 лютого. Та є ті «ждуни», які не дождуться, які ходять по вулиці й кажуть: «От, прийдуть. і покажуть вам». Але разом з цією «точкою неповернення» є й місце сили, людина-сили, і віра в те, що має бути наше справжнє. І ми маємо переоцінити. Як ми ставились до своєї країни колись? Багато хто казав: «От поїду кудись». А що тепер? Я в своєму спокійному регіоні пошепки дякую, що я бачу ці світанки, бачу цю зелену траву. А що пережили люди в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Маріуполі? А ми 
бачили, як заквітувала весна, наше літо. Так, воно все це «вкрадене лютим», ми маємо в собі зберегти все це тут, що надалі, інше життя, скільки нам відведено, кожному.
Невже потрібно було війні прийти на нашу землю, щоб ми
навчилися по-справжньому любити, цінувати, берегти?!
Нічого, ми навчимося, ми вже навчилися дуже багатьом речам. Дай Боже, щоб цьому навчанню настав кінець і почалося зовсім інше житті, в зовсім іншій країні, державі, яка стане державою сильних справжніх людей. Бо іноді доходять такі повідомлення від тих же політиків і ти думаєш: заради чого полягло стільки людей, а ми ще й не знаємо скільки. Коли є віра, тоді легше. От відколи почалася війна, ми з чоловіком не включаємо телевізор. В мене є радіо, і весь цей марафон я чую, ще спілкуємось на роботі, в соцмережах — все це і є новини, але я не дивлюсь телевізор.
Важливо, коли в твоє життя приходять добрі люди. Коли мої колеги по-доброму шуткують, кажуть: «А як же твоя улюблена струна?». Знають, що мої улюблені образи- слова «струна розкошує», тому, коли я зустрічаю таку людину, я її називаю «моя споріднена струна» і радію, коли ще одна струночка додається.
Звучить розчулено струна В обіймах ніжного мажору —
Це щедро ділиться вона Всім сокровенним у цю пору...*
26 липня 2022 р.
Інна Гончар, Новодністровськ, журналістка, поетеса.
*Рядки зі збірок віршів Інни Гончар:
«Звучить розчулено струна» 2019 р.
«По цю сторону межі» 2022 р.
Інтерв'юерка: Тетяна Гунько

Перемога близько. Слава Україні.️

https://gendermuseum.com/