***Моргуненко Любов Марківна (у минулому – учитель праці ЗОШ №1, голова ветеранської організації): «У той недільний день 22 червня викликали всіх студентів Київського будівельного інституту, зокрема першокурсників (як вона). Уперше всі були нерадісними, з тривогою на серці. Війна… Думки викликали невідомі до цього часу почуття. Ректор запитав дівчат, чи є охочі записатись на курси з навчання воєнній професії? Без вагань дали згоду й записались майже всі подруги (і вона також). Тоді всіх запросили на поїзд, не встигли й додому забігти».

А через 6 місяців 19-річна Любушка, після водійських курсів у м. Гора, що у Грузії, сіла за кермо «полуторки», а згодом «студебекера» - перевозила з тилу на фронт усе необхідне, під обстрілами з обох боків, щоразу на грані смерті...

***Негребецький Євгеній Володимирович (у минулому – лаборант дільниці зв’язку, перший голова ветеранської організації): «У 1941 служив на строковій службі, їхній 160-й резервний авіаполк у червні якраз дислокувався під Кіровоградом. Уночі 22 червня Кіровоград бомбили. У полку ще нічого не відомо, але всі розуміли, що сталося щось жахливе… За обличчями командирів відчувалось: почалось горе. Вони, молоді і ще недосвідчені, не уявляли, наскільки часу це горе захлисне увесь народ. Дивились у небо, де ворожі літаки з чорними хрестами повертались спокійно назад, скинувши над мирним містом свій смертоносний вантаж. Над полігоном низько-низько з’явився зухвалий «юнкерс». Наказу полк іще не мав. В одну мить один із льотчиків, це був капітан Баранов, кинувся до найближчого літака, підняв його в небо і почав бій. Він був недовгим: підбитий «юнкерс» упав, підірвавши під собою вирву землі. А німецького пілота, який врятувався на парашуті,зловили і привели до штабу. Самовпевнений, він вимагав до розмови тільки високого чину, обіцяв своє покровительство тим, хто його врятує та здаватиметься».

***Пирогов Василь Тихонович (у минулому - юрист Управління Будівництвом ДКГВ): «Після закінчення 9 класу зі старшою сестрою Наташею поїхали на літні канікули до брата у Молдову. День був, як і попередні, дівчата попросили нарвати черешень. З висоти дерева побачив у небі літак – дивне явище для села. Але літак, що наближався, мав на крилах чорні хрести. Це було 22 червня 1941 року… Багато діб добирались з Молдови додому.

Старші брати з перших днів уже воювали: Іван – льотчиком, Сергій – танкистом. Війна перекреслила всі мрії і надії, і ровесників, й усіх людей. Літом 1942 року став курсантом військового училища, а вже через 6 місяців – на фронт, добровольцем пішов у жорстоку битву під Харковом. У свої 19 років відрізняв по свисту, який снаряд летить і де він може впасти…».

***Пасєчний Володимир Антонович (у минулому – механік АТП): «На початок війни було 18, після закінчення ФЗО працював токарем на заводі в Кировограді, а вже у серпні – боєць-доброволець піхотної частини. На збірному пункті матері, сльози, швидке прощання. Мене ніхто не проводжав, батьки були далеко, встиг їм лише вісточку надіслати, що йду на фронт і прошу не хвилюватись. Із початку і до кінця війни – громив, гнав ворога з рідної землі».

Молодий і бравий танкіст геть посивів після важкого бою під Новоросійськом, важко пораненим провів 3 місяці лікування в госпіталі. У біографії фронтовика чимало цікавих і пам’ятних епізодів, а на його грудях заслужено засяяли численні бойові нагороди.

***Сердитов Михайло Іванович (у минулому – інженер ГРП): «19 літо зустрів, коли в Ухту прийшла грізна звістка – війна… Назавжди запам’ятав мітинг 22 червня: бойова нестриманість молодих, недосвідчених та тривога в очах старших людей… Рідні не проводжали на фронт, а тільки друзі. Батьки на той час були вже небожителями, старший брат, військовий, уже воював і пізніше загинув на фронті, сестричка жила в Ленінграді, померла у період блокади… Війна забрала всю сім’ю, всіх до єдиного рідних».

***Котельников Олександр Андрійович (у минулому – виконроб СУ ПГС): «Добровольцем просився на фронт із перших днів війни, не маючи ще й 18 років. У жовтні 1941 року, разом із другом Ігорем Шишкіним воєнними ешелонами таємно пробирались на фронт. Під Сталінградом нас виявив патруль, влаштувавши втікачів на радіотелеграфні курси. Так ми стали радистами 1105 артилерійського полку резерву Головнокомандувача.

***Голубятніков Енгельс Олексійович (у минулому – водій АТП): «На час початку війни служив в армії, на строковій службі. У свої 18 років в армії вперше сів у кабіну знаменитої «Катюші». Страшна вістка про війну геть змінила ставлення до цієї машини, відчув, що буде разом із нею завжди на передовій лінії фронту, завжди ризикуючи життям. Так і сталося: бойовий шлях за кермом «Катюші» проліг аж до Праги і Берліну».

***Шабалін Олександр Іванович (приїхав у статусі пенсіонера): «Кавалерист у червні 1941 року готувався до звільнення в запас. До «дембеля» лишалось менше 100 днів. Уже подумки попрощався з конем – улюбленцем Ігруном, мріяв, як повернеться додому на Урал, як зустрінеться з друзями, подругою. А тут війна… Про це вони в частині дізналися у понеділок, вранці 23 червня. Звістка трохи запізнилась, бо ж ішла на Далекий Схід через усю країну… Велике бажання було потрапити на фронт, разом із багатьма однополчанами. Але направили у Приморський Край, вчитися на стрілка-радиста, а далі – у піхотне училище. Замість фронту мене, молодшого лейтенанта Олександра Шабаліна, направили у снайперську школу навчати бійців. Фронт для мене був пізніше, зокрема у війні з Японією… Ще довгих 5 років чекала мама сина з фронту, чекали рідні, а доля розпорядилась по-іншому: ще 20 років після перемоги віддав службі в армії, служив в основному на Півночі (Сахалін, Чукотка)».

***Корольов Антонід Олександрович (у минулому – заступник директора Дирекції з будівництва ДКГВ): «1940 рік – мені 12 років. Проводжаємо товарні ешелони із солдатами на фінську війну. Зустрічаємо зворотні ешелони з пораненими. Запам’ятались нічні черги за хлібом… 22 червня 1941 року – всіх чоловіків проводжали на фронт. Господарства руйнуються, введені карточки на хліб і продукти. У 14 років отримав повістку – набір молоді у ФЗО, на трудовий фронт. Їхали у Мурманськ ночами, з маскуванням. Фронт поруч, поїзди бомблять. Відчувається запах пороху. Місто Мурманськ повністю зруйноване. Вокзал – дерев’яний сарайчик. У небі – білі хмарки: це наші «зенітки» стріляють по німецьким літакам. Із Мурманська штормовим морем переправляють на берег Баренцевого моря. Судоремонтні майстерні. Тут після закінчення ФЗО молоді робітники працювали на ремонті малих воєнних кораблів».

***Алєксєєв Микола Олексійович (у минулому – монтажник СГЕМ): «Служив на Північному флоті з 1940 року. Звістка про війну дійшла до військової частини відразу ж 22 червня. Автоматично всі матроси берегової оборони, зокрема і я, стали захисниками від фашистської нечисті, боронячи північні морські кордони до літа 1946 року».

***Литвиненко Володимир Прокопович (у минулому – монтажник СГЕМ): «У війну діти швидко дорослішали. У червні 1941 року мені було 15 років, не встиг довчитися в ремісничому училищі на гірничого електрослюсаря. Але ніхто не рахував мене дитиною, я був єдиною опорою в матері, яка провела на фронт батька і старших синів. За хорошу працю мене преміювали новими валянками і в грудні провели на фронт».

!!!«Діти війни», учасники війни

***Моторная Віра Андріївна (незмінний секретар ветеранської організації): «Юнкою стрічала повідомлення про війну. А чекала любові, готувалась до великого й світлого майбутнього. Уся молодість припала на війну. Одне тільки слово «Сталінград» – і стає зрозумілим, як нелегко було там усім… Працювала в «Заготзерні», берегли і охороняли, як зіницю ока, хліб (зерно). А ще кожна з дівчат мала підшефних у госпіталі».

***Козіна Прасковія Іванівна : «Третій, випускний курс медичної школи м. Боброва, Воронезька обл., якраз здавав екзамени з хірургії, коли у світлу студентську аудиторію увірвалось чорним болем: «Війна!». Разом із подругами – у військкомат, а там – закінчуйте медичну школу, а тоді й на фронт! Після медшколи - два місяці працювала в тилу. У вересні 1941 року призвали в армію, медсестрою евакогоспіталя. Санітарний поїзд став на довгі 4 роки моїм домом. Десь на передовій воював чоловік, у матері залишились меншенькі діти, а я, сестра милосердя, вивозила важко поранених з передової в тил».

***Алєксєєва Ганна Йосипівна (у минулому – працівниця ЖКВ): «Війна почалась у моїх неповних 12 років, з нею закінчилось дитинство… Жили в Дніпродзержинську, німці швидко зайняли місто, не встигли евакуюватись, залишились в окупації. Почалось голодне, безпросвітне життя, кожний день тих дитячих літ перетворювався у безкінечні пошуки шматка хліба. А вже у жовтні 1943 року, коли радянські війська звільнили місто, мене взяли на роботу в госпіталь доглядати за пораненими. На той час мені вже було 14 років…».

***Пащенко Людмила Андріївна (у минулому – працівниця УОС ): «На початок війни була ще маленька, але пам’ятаю, коли тата забирали на війну, то мама і бабуся дуже плакали. Із села на фронт пішли всі чоловіки, а жінкам було дуже важко. Мама ходила рити окопи, окопами було зрите все поле і довкола села. А ще мама їздила на волах у ліс заготовляти дрова, дуже далеко їздила, бо не було її вдома декілька днів. Пам’ятаю, коли бомбили німці, було дуже страшно, бо осколки летіли повсюди. Нас, дітей, не випускали на вулицю…».

Галина Разгонюк, директор міського історичного музею