Головна » Пам'ять без строку давності

Пам'ять без строку давності

22 червня 2021 в 15:39 Переглядів: 397

22 червня - День скорботи і пам’яті жертв війни в Україні та 80–ї річниці з початку фашистської окупації території України.

80 років пам’яті без строку давності. Уже й роки посивіли з тих жахливих часів…

Незважаючи на те, що багатьом визнаним і компетентним військовим історикам вдалося майже в найдрібніших подробицях, відтворити хід подій тих далеких років і знайти відповідь на безліч запитань, перед нами, напевно, ще на тривалий час залишиться незрозумілим одне: чому за права, благополуччя і прогрес однієї частини людей, об’єднаних якоюсь загальною ідеєю, обов’язково повинні розплачуватися своїм життям, здоров’ям і перспективами інші?

Як і нині, тієї червневої днини 1941 року випускники танцювали свій останній шкільний вальс. Танцювали і не знали, що через декілька годин їх поглине кривавий танок війни, що триватиме 1418 днів і ночей.

22 червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить... – і шквал крові, болю і смерті. Чорною хмарою нависла над людьми звістка: почалася війна… Настали тяжкі часи для народу. Нажите, набудоване роками ставало руїнами, пустирями. Усе палало, земля здригалася від вибухів снарядів і реву танків, літаків. Фашисти знищували село за селом, місто за містом.

22 червня 1941 року сотні літаків Люфтваффе бомбили Київ, Одесу, Житомир, Севастополь. Бомбили все підряд: мирні житлові квартали, заводи, вокзали, аеропорти. Україна у вогні! Із декількох десятків країн, втягнутих у воєнні події Другої Світової війни саме Україна постраждала найбільше. З перших днів війни наша країна стала ареною запеклих бойових дій, її територія і населення були охоплені полум’ям війни як під час відступу радянських військ та окупації, так і під час звільнення території від фашистів.

Відступаючи на схід з України, ворогом було вивезено 550 великих промислових підприємств, худобу та майно тисяч колгоспів і радгоспів, історичні і культурні цінності, а також евакуйовано більше 3,5 млн громадян – кваліфікованих працівників, науковців, творчої інтелігенції. І жодне не повернуто в Україну опісля війни!?

Сорок перший… Найважчий… Гіркі шляхи відступу. Згарища на місці сіл, чорні руїни там, де зовсім недавно вирувало життя. Розчавлені мрії і сподівання на щасливе майбуття… Сорок перший… Рік небаченої людської мужності. Неймовірна повість людської стійкості. До останнього патрону. До останнього подиху…

Із призовників 1941-го, тих молодих недосвідчених захисників, ще влітку уціліло лише 3 % , ті, що повернулись додому живими. За сумною статистикою у війні загинув кожен 5-й житель України. ????????Війна тривала кілька довгих років, одних із самих довгих років у житті тих, кому вдалося пережити весь цей жах на нашій землі. А багатьом не вдалося. Не судилось пережити цю мить, адже це – тільки мить у тисячолітній історії всього нашого людства. Невже ми можемо забути про це?

Кожен раз у цей День ми згадуємо. Згадуємо про тих, хто так і не повернувся з цієї війни. Про тих, хто кров’ю і потом відстоював нашу перемогу. Про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар, і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані іншими людьми. Людьми, схожими на нас. Із тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Людьми з сім’ями, у багатьох з яких теж були діти, можливо, й онуки. І, напевно, вони теж хотіли жити в мирі та злагоді...

Пам’ять – хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22 червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить... – і...

Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Так ми говоримо своїм дітям, своїм онукам. Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях: Україна встановила цю дату Указом Президента України від 17.11.2000 р. № 1245/2000, вона має назву «День скорботи и вшанування пам’яті жертв війни в Україні».

Ми пам’ятаємо. Ми сумуємо. Але чи є надія уникнути повторення подібного віроломства і насильства по відношенню до нас і наших дітей? Вона є. Залишивши образи, ми навчилися прощати. Ми вміли прощати завжди. Прощати і не ображатися на людство за те, що воно допустило подібний хід розвитку подій. Ми навчилися любити. Любити тих, хто дорогий нам, хто поруч із нами. Любити життя, а не смерть, ненависть і агресію. Тому ми виграли тоді. Тому перемагаємо зараз. І не дай нам Бог забути про це!

_

Дмитро Цілуйко

«Не треба»

Минуле не варто забути,

Фундамент свого майбуття,

Щоб знову і знову відчути

Принади земного життя.

Криваво, жорстоко, запекло

Роками велась боротьба.

Війни розтривожене пекло –

Хіба це майбутнє? Хіба?

Достатньо нам синього неба,

Достатньо землі і води –

Не треба, не треба, не треба

Вселенського горя й біди!

І крихітки зла не бажаймо

Для всіх і для кожного з нас.

Згадаймо минуле, згадаймо,

І тих, хто майбутнє нам спас!

Галина Разгонюк, директор міського історичного музею