28 років тому виснажені страхітливими новинами і численними втратами, тривожними очікуваннями і безсонними ночами, матері, батьки, дружини, діти, рідні і близькі, яких тримали лише невмируща віра і рятівна молитва нарешті дочекались омріяної миті – 15 травня розпочалось виведення обмеженого контингенту радянських військ із Афганістану… Ось так упродовж 28 літ молоді хлопці, життя яких завирувало у чужій війні під гаслом виконання інтернаціонального обов’язку, кому вдалося вижити і повернутися в обійми рідної землі, поступово виборювали кожен своє місце під сонцем, стикаючись із несправедливістю та бюрократичними пазурами системи, знаходячи сенс у рідних людях, вишукуючи згодом власну стежину в уламках «нерушимого». А відтак – міцніючи душею уже в незалежній Україні, незважаючи на неминаючий біль та обпалені вогнем сни, уже і густо замережані сивинами, вони, наші афганці, віддавали себе улюбленій справі, брали активну участь у патріотичному вихованні підростаючого покоління і повсякчас пам’ятали про загиблих побратимів. 15 лютого і 15 травня стали тими особливими датами у їхньому життєвому календарі, коли кожен крок відлунював афганськими спогадами. Але жодного разу ніхто із солдатів тієї війни не допускав думки, що їм, на превеликий жаль, таки не вдасться стати останніми в історії держави учасниками бойових дій – із цих 28 уже два роки лихоманить і зжирає Україну війна на сході… Та попри все афганський біль був і зостається поряд – у серцях сивочолих ветеранів того десятилітнього жаху, їхніх рідних, а ще – на численних меморіальних дошках та обелісках. Так і цьогоріч, недільним дощовим ранком небайдужі городяни зібралися біля незабутнього для воїнів-інтернаціоналістів місця, аби вшанувати пам’ять загиблих новодністровців Ігоря Рибіна та Ігоря Кузнецова і підтримати земляків, що продовжують трудитися на благо міста. Розпочавши мітинг, начальник відділу культури Альона Присакар передала слово міському голові Анатолію Болдашеву, котрий щиро подякував новодністровським афганцям за приклад мужності й любові до рідної землі. Хвилюючими до трепету були спогади голови міської Спілки воїнів-інтернаціоналістів Анатолія Вольського, який, як і усі його шураві, попри майже три десятки літ, бачить перед очима ту війну до найменших дрібниць. Не менше тремтів голос і у щирого товариша та односпілчанина Сергія Сергійовича Луніна, котрий, насамперед, низько кланяючись пам’яті загиблих, побажав усім воїнам, що дружнім колом зібралися на мітинг і чиї нагороди на грудях – красномовніші од будь-яких слів, міцного здоров’я та сил і віри у мирне майбутнє України. У відповідь Анатолій Вольський щиро подякував Сергію Сергійовичу за всебічну підтримку і, головне, за меценатство та сприяння у появі в Новодністровську пам’ятника воїнам-афганцям. Барвисті весняні квіти шани від городян і вже традиційне фото у родинному колі у черговий раз засвідчили: ми, нинішні, як і грядущі, не маємо права забути ні болю, ні втрат, ні імен, ті цифр тієї вже далекої війни, заради того, щоб учасників бойових дій у війні новітій не ставало більше.

Інна ГОНЧАР

Фото - Вадима Ревуцького