Першого квітня почали діяти нові державні будівельні норми – ДБН – щодо інклюзивності (інклюзія, від англ. inclusion — включення: процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі) будівель. Багато складних і красивих слів, проте, що це означає?
Нові ДБН – це більш прогресивний, європейський підхід до будівництва. Норми вимагають враховувати потреби всіх маломобільних груп населення (у першу чергу, людей із порушеннями опорно-рухового апарату, зору, слуху, розумової діяльності, людей похилого віку, батьків із маленькими дітьми, вагітних жінок) під час проектування громадських будівель та є обов’язковими для виконання. Зокрема, передбачатимуться всі входи та виходи, зокрема аварійні, у рівень із землею, а всі об’єкти, які проектуються, мають бути доступними для людей із інвалідністю та/або обладнаними пандусами.
Що ми маємо? ДБН – не чарівна паличка, що перетворить всі гарбузи на доступні будівлі. Хотіла б я звичайно прокинутися і виявити світ безбар’єрним. Але ось вона – реальність… І взагалі, якщо перестати чогось від когось очікувати, тоді ті самі де-не-де пандуси, якась соціальна виплата та інше виявляються приємною несподіванкою. Таке поняття сформувалось за ці роки у візку, усвідомлюючи, що ніхто мені нічого не винен. Але це не означає, що не варто боротись за свій комфорт. Перш за все, я – людина. А тоді мій соціальний статус – людина з інвалідністю. Тому я, як і інші, заслуговую на вільний доступ до необхідних послуг. Особливо, якщо цього вимагають певні норми. Ось наприклад: ліфт у багатоповерхівці, чистий посуд в їдальні, вбиральня в кафе тощо – усе це той комфорт, який люди сприймають, як належне. Якщо водії можуть вимагати дорожнє покриття без ям, тоді і я теж. Відсутність з’їздів, пандусів, рівного асфальту, доступності у під’їзді – все це для людини у візку – інфраструктурна бар’єрність. Мені б теж хотілося не відчувати дискомфорту, гуляючи містом. А не бентежити людей, можливо, мене хтось забув під магазином. Розумію, що завжди будуть ті, кому ця тема незрозуміла і далека. Навіщо мусолити питання якихось пандусів, як зайвий клопіт підприємцям чи іншим установам, якщо можна поділити людей на «здорових» і «калік». Так, це принизливе слово ще живе. І поки у нас в країні не запрацює система інклюзії – дорослі і діти і надалі використовуватимуть таке поняття. Я не дарма відокремила дорослих, адже, на превеликий жаль, у багатьох досі не сформоване визначення «людина з інвалідністю». Ми не «хворі», не «прикуті до ліжка/візка», ми – люди, які мають інвалідність. Багато з нас, пройшовши важкі фізичні та психологічні етапи, працюють, створюють сім’ї, досягають певних успіхів, ведуть на скільки це можливо активний спосіб життя. Дуже прикро, що в деяких соціальних структурах в нашій країні вважають, що краще приносити додому «інвалідові» по гвоздичці і поспівчувати, ніж допомогти людині соціалізуватися і спробувати жити повноцінним життям. «Прикутими» робить не травма, а стереотипи, які насаджуються і суспільством, і державою.
Уже неодноразово піднімала тему абсурдної ситуації з Новодністровським територіальним центром. Чому досі не вирішене питання з доступністю для людей у візку? Для кого там тренажери, послуги швеї та перукаря? Якщо дитина з інвалідністю у візку, її носять на руках на другий поверх лікарні на реабілітацію? Мабуть, щоб отримати відповіді на свої запитання мене теж треба туди занести. Дуже прикро… Сподіваюсь, нові державні будівельні норми прискорять вирішення цієї ганебної ситуації. І це стосується багатьох державних установ, у які не можу потрапити не лише я, а й мами з малими дітками.
Моя спроба наблизити до теми про людей з інвалідністю не для того, аби викликати жаль. Давайте просто кожен буде жити і виконувати свою роботу, згідно з нормами і законом. І тоді дороги будуть якісніші, вулиці і під’їзди чистіші і доступність кругом.
Наталя ГРОМОВА,

фото Анастасії ЖАЛЮК