Два з половонию роки уроженець штату Вірджинія, волонтер корпусу Миру США Чак Зед викладав англійську у Новодністровській гімназії. Протягом цього часу він не лише вчив дітей, а й організував English Club, де мали змогу вдосконалювати свої мовні навички дорослі містяни. Україна та наше місто настільки сподобались американцю, що він навіть запрошував сюди в гості свого батька та сестру.

Редакція novod.info попросила поділитися спогадами та найяскравішими враженнями про містера Чака учасників клубу.

 

Павло Турець:

Взагалі є що згадати. Перша зустріч у школі. Там я вперше познайомився із колективним видом навчання, чого не було і не вистачало у мої шкільні роки. Я гадаю, що всі, хто приходив на "уроки" до Чака, впершу чергу шукали спілкування і нових знайомств. Адже не завжди і не всім випадає можливість вільно поспілкуватись із справжніми носіями англійської мови, тим більше подружитись.

На перших уроках Інгліш клабу  весь клас був заповнений людьми, знайомими і не знайомими. А по закінченню –залишилась маленька групка людей, яких можна перелічити на пальцях.

Зі свого боку, хотілося познайомитись із Чаком, а також познайомити його із нашим рідним краєм, обрядами да звичаями, культурою загалом, а також культом поїдання сала, прямо на ринку у м'ясному павільйоні. Спочатку Чакставився до всіх і всього з острахом. А потім зрозумів, що нічого страшного немає і люди у нас дуже ввічливі та вдячні.

Найбільше в пам'ять врізалась поїздка після дощу на Гостру скалу в Ломачинці. Спочатку ми їхали, потім ішли, тому що болото забило колеса велосипедів і вони зовсім не обертались. Кілька чудових фото і дорога назад в Новодністровськ. Але на виїзді із с. Ломачинці, у мене промайнула думка, а може поїдемо у дитячий табір? – І Чак невагаючись погодився, адже йому було цікаво побачити наші околиці. Так ми помандрували у «Лісову Казку». Пройшовши обхідним шляхом навколо огорожі, ми потрапили у закинутий дитячий табір. Там нас чекали лише старі будиночки з облізлою фарбою та перекошеними дірявими дахами. Для Чака це просто табір, а для нас дитинство та маса спогадів.  Було що згадати та розповісти... А потім ми зустріли місцевого сторожа. Він був здивований побачити іноземних гостей в такому місці. Потім ми згадали дитинство, погойдались на старих скрипучих гойдалках.

Повертаючись назад, ми вирішили скоротити шлях через ліс. Але це була помилка, адже нас знову чекало болото.

Через кілька місяців ми вирушили знову у нову подорож до Галицького монастиря. Чак був дуже здивовпний такому маленькому селу як Галиця. Я його ще називаю село однієї вулиці. Сховавши велосипеди у хащах, ми спустились до монастиря, де змогли насолодитись архітектурою цього місця, побачили багато цікавого та розгадали загадку знаку "прохід заборонено" . За цим знаком сховалося звалище монастирського непотребу та сміття. Я розумію, якщо в ліс, в урвище викидають залишки їжі (всеодно закомпостується та перегниє). Але там було куча бляшанок від фарби, консерв, скло та все що лише можна викинути. Ось така вона зворотня медаль монастиря. Та ця прикра подія аж ніяк не завадила нам посидіти на кручі Дністра біля монастиря та насолодитись місцевими краєвидами річки. Інколи хочеться просто посидіти, помовчати, знайти себе, впорядкувати свої думки. А святі місця, місця сили, як то кажуть найкраще допомагають це зробити.

Якось разом із Чаком натягали цілий садок риби – більше 7 кг підлящиків десь по 300 г. Було пару екземплярів до кілограму.  Виникло питання у збереженні улову. А солі нема.  Вирішили в Рудківці мотнутись каяком. Купили сіль, пивка. Дивимось хмара – висока кучерява. Лише причалили, зривається вітер. Грім,  блискавки,  град, як черешня. На вулиці температура падає до 15 з 30 градусів. Палатку склало. Піднімається сильна хвиля, садок з рибою кидає аж на берег. Я вирішив його вийняти, а він зараза зі сторони дна розв’язується і вся риба буль у воду. Я кричу Чак рже, як кінь, і кидається мені на допомогу. Риба млява з садка, і завдяки цьому відсотків 80 вдалося зберегти. Інша втікла.

Загалом, таких історій можна розповідати ще дуже багато, адже за 2.5 роки його перебування у нашому місті ми усі разом стали хорошими друзями. Кожен з нас, хто був поряд із Чаком  на протязі всього цього часу закарбував в його серці значний знак. Це і учні гімназії, і родина Понєтайкіних, яка щиро прийняла його в свою сім'ю на перший період адаптації у нашому місті. Кожен учасник English Club, який допомагав Чаку пізнати наше місто та наше оточення. Дякую Чаку за нових знайомих, які з часом стали близькими друзями. Дякую за надану можливість спілкуватися англійською мовою та вдосконалювати її. Дякую за мотивацію. І взагалі Чак – це найпозитивніша людина яку я лише зустрічав у своєму житті.

 

Альона Грищук

Чак був першим американським волонтером у моєму житті. Про нього дізналась не одразу, вже майже через рік його перебування в Україні. Побачила його перший раз з екрана телевізора, переглядаючи передачу нашого місцевого каналу «Реал ТБ». Чак запрошував усіх бажаючих на уроки англійської.

А десь за рік до знайомства з Чаком, мені багато разів снився один і той же сон. Я, будучи вже дорослою людиною, ходжу до школи, сиджу за партою на уроках і поруч зі мною однокласники – такі ж самі дорослі, як і я. І тільки тепер розумію, що це був сон про наше навчання в English Club.

Із Чаком було так весело і цікаво. Він об'єднав нас і завдяки йому у нас склався такий чудовий дружній колектив. Я завжди з задоволенням відвідувала наш English Club. Мені подобалось, коли ми грали в Чакові англійські настільні ігри, проводили уроки на стадіоні, граючи у фрісбі, теніс чи волейбол. Наші чаювання з домашнім тортом чи іншими смаколиками, поживний та апетитний shepherd pie у Чака в дома, який він приготував для нас особисто, спільні походи до піцерії з поїданням смачної піци та хачапурі по-аджарськи. А найбільш цікавим був детективний квест, який Чак влаштував для нас на передостанньому уроці.

Щодо рівня моїх знань з англійської, він однозначно підвищився. Я відчула це, коли зрозуміла, що можу допомагати своєму синові у навчанні і при цьому все рідше підглядати у посібники з англійської граматики.

Найяскравіший спогад про Чака – це, мабуть, коли ми з ним і Борею перепливали Дністер. Для Чака це було вперше. Для мене – вдруге, з перервою в 20 років. Ми заздалегідь не планували цієї події, але Чак запропонував і ми поплили. Потім дівчата з 
Інгліш клабу запитували мене, чи не було  страшно. Ні, поруч з двома сильними хлопцями, не було.

Наш вчитель повіз із собою до Америки не тільки нову вишиванку і тату у вигляді лелеки на своїй нозі, а ще й незабутні спогади про кожного з нас, про наше затишне містечко та й взагалі про Україну.

 

Борис Морозов:

Вперше зустрів його в тренажерному залі. Мабуть, він намагався якось проводити свій вільний час, коли приїхав в Новодністровськ. Ми познайомились і перекинулись кількома стандартними фразами англійською мовою. Потім я почав відвідувати English-Club. Мені одразу сподобалась неформальна обстановка і я відчув себе комфортно. Щодо прогресу в англійській мові, то найважчим було почати говорити, оскільки, маючи певний досвід в спілкуванні англійською, розумів я її досить добре, а от саме говоріння якось гальмувалось. Мабуть, комплекс відмінника давався взнаки. Острах допустити помилку заважав мені розслабитись і підтримувати розмову. З часом ставало все простіше і я вже не думав над тим.

Мені було цікаво дізнатись про культуру США, про те, як там насправді живуть люди. Згодом наша група стала проводити більше часу разом на пікніках та спільних святкуваннях якихось хороших подій. І все проходило якось по-рідному, невимушено, хоч знали ми один про одного досить мало. І це все заслуга Чака. Він називав себе місцевою зіркою. Напевне це трохи його бентежило і створювало певні незручності, бо ж бачити живого американця у нас в Новодністровську – це, мабуть, як відвідати Діснейленд. Мене вразила його українська. І хочу сказати, що не кожен українець так володіє українською, як Чак. Він захоплювався нашою гостинністю і неодноразово висловлював таку думку, що як звідси можна поїхати, якщо тут такі класні люди? У США для нього ніхто ніколи нічого подібного не робив, і мені було приємно усвідомлювати, що ми теж маємо чим вразити Америку.

Часто ми просто сиділи і теревенили на різні теми. І зараз я сумую за цим. Good-bye, Mr. Chuck! We wish you all the best!

 

Ольга Новаківська:

Я прийшла на перше заняття з Чаком за оголошенням. Наважилась, щоб реанімувати англійську, яка загубилася в лабіринтах пам'яті. Охочих  навчатись був цілий клас. Серед нас були інженери, держслужбовці, вчителі, програмісти, студенти і навіть святий отець. Спілкування було неймовірно цікавим. З часом одні люди змінювали інших і врешті-решт залишилась жменька постійних відвідувачів англійського клубу. 

Чак, за освітою психолог і дуже добра людина, відрізнявся підходом до навчання. Його толерантність не дозволяла виправляти помилки, він терпляче слухав наші намагання говорити англійською, а ми з цікавістю слухали його і з часом все більше розуміли. Під кінець заговорили навіть "німці".

Особисто мені запало в пам'ять святкування новосілля Чака, так звана "house warming party". За американською традицією кожен приходить зі своїми коронними стравами  і свято "зігрівання оселі" для нового господаря розпочинається не з застілля, а зі спілкування з пригощанням. Взагалі нам було б непогано перейняти американські традиції щодо святкування днів народжень, коли іменинник замість стояння біля плити і "виставлення могрича" отримує вечірку-сюрприз у подарунок. Ми запровадили цю традицію в клубі і всім сподобалось!

В захопленні від Чакових уроків та таборів і моя донька. Це було завжди весело з квестами, танцями, іграми англійською. Сидіння на місці в класі не віталось Чаком. Це було дивно для нас, доводилось виходити із зони комфорту. Дякую, містер Чак, за пізнавальне спілкування англійською, непересічні теми, а найбільше за дружню атмосферу в колі людей таких різних і цікавих, яких в повсякденному житті ніколи б, можливо, і не зустрів.

 

Людмила Тищук:

English club став для багатьох з нас місцем самовираження і удосконалення своїх знань з англійської мови. Безумовно, Чак був неординарним вчителем, наділений харизмою, щирістю і душевною простотою. Мене вразила його відкритість та неухильне бажання пізнавати українську культуру, народні традиції і велич прекрасних місцевих краєвидів. Йому вдалося ввібрати в себе багатогранність української душі, вивчити нашу мелодійну мову. У нього з’явилися сподобанні українські страви, милі серцю українські пісні і улюблені місця нашого краю.

Також, Чак познайомив нас з культурою свого народу. На заняттях він відтворював маленьку Америку. Цейхлопець зміг об’єднати навколо себе цікавих та позитивних людей. Кожен з нас усвідомлює, що ми переступили рамки англійського клубу і стали родиною. А у Чака завершився ще один етап його професійного розвитку, пройдена ще одна життєва сходинка. До Америки поїхав інший Чак, трішки українець, який забрав з собою яскраві драйвові спогади про Україну і тепло наших сердець!

 

Наталія Лінник:

Моє знайомство з Чаком було найменш тривалим, оскільки я приєдналась до клубу майже останньою, я в ньому вже не побачила ментально чужу нам людину. До цього часу він  досить гармонійно вписався в наш соціум. "Вписався" подекуди буквально: в списках пасажирів автобусних рейсів до Києва він значився як Тарас Шевченко, оскільки, мабуть, правильно почути і зрозуміти його ім'я та прізвище постало перед  операторами цього сервісу нелегким завданням, і він досить оригінально уникнув незручностей для себе та інших.

Чак виявився дуже щирою та веселою людиною. Я взагалі не бачила в нього навіть натяку на якісь негативні емоції. Він генерував позитив скрізь і завжди, навіть коли видирався на Говерлу в сандаліях та шортах при шістьох градусах тепла у листопаді. Всі, хто був тоді із ним поруч, були у захваті від такого уміння радіти життю і новим враженням, перебуваючи при цьому  далеко поза зоною комфорту.

Таким він і був: постійно усміхнений, життєрадісний, готовий зірватись на будь-яку авантюру. Класний янкі!

 

Вадим Матвійчук

Я попав в англійській клуб випадково. Мені запропонувала знайома, хоча я дуже скептично до цього ставився. Я ніколи не вчив англійську, а з слів знав лише пару нецензурних. Перше знайомство було доброзичливе з боку Чака, напевно таке відношення підштовхнуло мене ходити і далі!

Це було більше двох років тому. Хоча він не професійний викладач, але його відкритість, щирість і готовність говорити на будь-які теми притягували, мабуть, не лише мене. Формат неформальних занять без акедемічноговикладання дав мені змогу трішки розуміти англійську.

За час нашого знайомства було два випадки які запам'яталися.

Перший випадок. Коли ми йшли з ним ввечері з занять у двох і він запитав, чим займаюсь ввечері. Я відповів що бігаю на стадіоні біля першої школи. Він попросив показати де це. Ми пішли на стадіон....там не було світла чомусь тоді... не було людей... була пізня осінь чи початок зими.... було дуже темно. Від такої картини Чак запитав чи не страшно мені тут! Я відповів, що ні... але його погляд був недовірливий. Тому мені прийшлося довго його переконувати що тут безпечно.

Другий випадок був, коли виникла потреба знайти йому окреме житло. Чак звернувся до мене за допомогою. Ось ідовелося ходити дивитися різні варіанти. Довго не могли знайти нічого підходящого. Пам'ятаю, як після робити я, Чак і ще дві жінки переглянули більше п'яти варіантів житла. Ми їздили на авто по місту як банда! Були цікаві часи!