На березі річки Дністер, у мальовничій місцевості Сокирянського району Чернівецької області пролягло невеличке село, що має назву Василівка.

Чим славиться село, розповідає сільський голова Зелений Анатолій Васильович: «1875 року у селах Василівка та Розкопинці було побудовано 25 водяних млинів. Це, фактично, – перша згадка про наше поселення. Але, якщо зважати на археологічні знахідки різних періодів, які жителі добувають вдома, то можна побачити, що люди жили значно раніше. Місцевість нинішнього села заселялася здавна. Свого часу – в пору раннього заліза – місцевість входила до скіфських земель. Десь у ІІ-ому ст. через ці землі пройшли германські племена сполів і готів, які, вірогідно, витіснили. Споли деякий час жили у Подністров’ї, а згодом вони, а за ними і готи пішли до низу Дунаю. Це десь ІІ–ІV сторіччя н. е. У VI сторіччі Північна Бессарабія входила до ареалу проживання західних антів.

У Х–ХІІ ст. територія, де стоїть село, входило до складу Київської Русі. У середині ХІІ ст. територія міжріччя Дністра та Пруту була відрізана від Русі половцями. Русичі, що жили по Дністру (нащадки улічив і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдови і Хотинської лісової зони. У ХІІ–ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив біля хутора Галиця, і чи входила територія, яку на цей час займає село, у Галицько-Волинське князівство – не відомо, як не відомо і те, чи взагалі існувало саме в ті часи поселення на місці Василівки. Галицько-Волинське князівство згодом підпало під владу Золотої Орди. У 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх із правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини, з середини XIV ст. – до складу Молдовської держави.

Мешканці села, як і немолдавське населення інших сусідніх сіл, рахували і називали себе руснаками та руськими. З 1514 р. село опинилася під владою Туреччини, входило до створеної турками адміністративно-територіальної одиниці, на кшталт повіту – Хотинської райї. Через це навіть після звільнення від турецького панування, населення цієї території тривалий час називали райками або райлянами.

Після російсько-турецької війни (1768–1774 рр.) Василівка (як і вся Бессарабія) входить до складу Російської імперії. Точніше, формально на той час це була нейтральна територія, яка не підлягала заселенню ні турецькою, ні російською сторонами.

За Бухарестським мирним договором 1812 р., укладеним між Туреччиною і Росією, ця територія остаточно була приєднана до Росії. Село увійшло до Сокирянської волості Хотинського повіту Бесарабської губернії. Адміністративним центром губернії став Кишинів – колишнє монастирське володіння. До складу волості, разом із Василівкою (на той час назва – Василіуци) входили містечко Сокиряни та села Коболчин, Білоусівка казьонна, Білоусівка приватна (це офіційний адмінрозподіл), Гвоздоуци, Михалків, Ломачинці, Ожев, Раскопинці, Волошків, Окниця, Михалашани, Гринауци, Бирладяни, Ходороуци, Клокушна. Назви зазначено близько до офіційних назв того часу. Російсько-молдавська назва села – Василіуци зберігалася аж до 1940 року.

Після остаточного приєднання до Росії населення села помітно збільшується, зокрема за рахунок переселенців із центральних районів Росії й інших сіл.

Пияками селяни не були: тут був лише один кабак чи шинок. Але від Василівки в цьому сенсі відрізнялися лише Сокиряни, де таких закладів було аж шістнадцять. Напевне, зіграло свою роль те, що Сокиряни мали статус містечка, а в містечках безперешкодно дозволялося оселятися євреям.

Після жовтневої революції 1917 року, а саме наприкінці лютого 1918 р., австро-німецькі війська захопили Василівку. Після розпаду Австро-Угорщини у листопаді 1918 року село загарбала боярська Румунія. Розпочалися кривавий терор, нещадне пограбування, примусові реквізиції. Спалахнуло Хотинське повстання. За часів окупації – знову тяжке життя через безземелля.

Себе населення Василівки аж до 1944 р. рахувало руськими, хоча розмовляли на місцевому діалекті, основу якого складала українська мова з дуже великою домішкою російських, молдавських слів та навіть деяких із лексикону євреїв, яких було дуже багато в Сокирянах та які розмовляли мовою ідіш. Цей діалект був не дуже відмінним від народної української мови, але примітним. Він зберігався у селі десь до кінця 60-х років ХХ сторіччя.

2 серпня 1940 р., згідно з законом «Про включення північної частини Буковини, Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бесарабії у склад УРСР» село разом із усією Сокирянською волостю увійшло до складу Української РСР. 7 серпня 1940 р. Президія Верховної Ради УРСР видала Указ про створення Чернівецької області і Хотинський повіт та зокрема Василівка увійшла до складу області. 12 листопада 1940 р. Президія Верховної Ради своїм Указом реформує адміністративно-територіальний устрій звільнених територій. Повіти і волості були ліквідовані і замість них створені райони. Василівка увійшла до Сокирянського району.

У селі створюється комсомольська організація. Нова влада, враховуючи, що село увійшло до складу України, та з врахуванням того, що основу мови селян складає українська, записали у паспортно-реєстраційні дані всіх мешканців, що вони українці. Паспорти, що правда, не видавали, просто була проведена реєстрація у сільській раді.

Почалася Німецько-радянська війна. Багато селян були призвані до армії та направлені на фронт. Сільська рада припинила роботу, тому що Василівку захопили румунсько-німецькі окупанти.

25 березня 1944 р було визволено Василівку. 681-й гвардійський стрілецький полк гвардії майора П. С. Білаонова у ніч на 24 березня 1944 року, переслідуючи супротивника під сильним артилерійським и мінометним вогнем, без технічних засобів форсування на своїх підручних матеріалах перший із полків 40-ї армії форсував Дністер у районі села Липчани Могилів-Подільського району і в районі села Василівка. Протягом доби бійці Білаонова утримували плацдарм на правому березі річки. Під час запеклих боїв із постійно контратакуючим супротивником вони знищили батальйон вражої піхоти (до 400 осіб), взяли у полон 150 солдатів и офіцерів, захопили 3 танки, 150 коней, знищили 60 автомашин з набоями озброєнням. При цьому полк Білаонова не втратив жодного солдата. Слідом за полком Білаонова Дністер форсували ще деякі частини дивізії.

Не дивно, що саме за цю частину операції (зокрема за бойову операцію захоплення плацдарму, звільнення Василівки, Коболчина і Гвіздівців) майор П. С. Білаонов був нагороджений орденом Леніна і йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Павло Семенович Білаонов після війни продовжив службу в Радянській Армії, з 1980 р. звільнився на пенсію і проживав у Києві, помер 28 травня 1996 року, похований на Лук’янівському цвинтарі.

Улітку 1946 р. територія колишньої Бесарабії (зокрема і Сокирянщина) опинилася у важкому становищі. Уже в липні стало зрозуміло, що велика частина площ ранніх і пізніх культур загинула, а що залишилася – дасть незначний врожай. Забій худоби через недолік кормів доходив до його масового винищування. Попри це були розпочаті хлібозаготівлі, які були розраховані раніше на середньостатистичний врожай і становили майже 3/4 фактично зібраного. Ситуація, що склалася в сільському господарстві, ігнорувалася керівництвом республік, як України, так і Молдови, хоча партійні і радянські органи на місцях в основному реально оцінювали обстановку і неодноразово порушували питання про необхідність значного скорочення обсягів хлібозаготівель. Голод вразив і інші частини країни, що постраждали від посухи, – більшість районів України, областей Центрального Чорнозем’я, Нижнього Поволжя, Приморського краю.

Настали страшні часи голодомору. Селян деякою мірою рятував майже небувалий ні до того, ні після того врожай грибів, ягід, навіть жолудів. Багато мешканців їхали за жомом на Західну Україну. Далеко не всі з них повернулися. У селі люди пухли з голоду, ходили селом, як тіні, падали, вмираючи на ходу. Люди стали байдужими до решти, навіть до родичів. Багато мешканців села вмерло.

Улітку 1947 р. найбільш важкі наслідки посухи були переборені. Восени отримали непоганий врожай – учетверо більший, ніж у 1946 році. Врожайність зернових практично досягла довоєнного рівня.

Чимало людей у перші післявоєнні роки вмерло від тифу.

Більшість селян працювали в колгоспі (згодом – у радгоспі). Дуже розвинутим «бізнесом» того часу, починаючи десь із 70-их років стала торгівля овочами і фруктами з вивозом їх до Росії. Продавали не лише те, що вирощено у власному господарстві, і те, що заробили за договорами з колгоспами (на інших роботах), а також те, що скуповували у інших селах та колгоспах. Щоправда, скупка і перепродаж у ті часи були небезпечним заробітком, тому що становили склад злочину, який називався «спекуляція».

Унаслідок розвалу СРСР і відповідного занепаду економіки, погіршення медичного обслуговування, зниження якості продуктів споживання, різко знизився життєвий рівень народу. Через те у Василівці, як і всією Україною, суттєво зменшилася народжуваність і зросла смертність.

За період незалежної України дуже багато що зрушено завдяки будівництву поряд із селом Дністровської ГЕС, а згодом і ГАЕС, виконані соціальні проекти переселення сімей із с. Розкопинці та частково із с. Василівка. Від Дністра побудовано бетоновані вулиці загальною протяжністю 11 км, асфальтована вулиця йде через Василівку і Розкопинці, проведено газопостачання до всіх будинків центру села, газофіковані сільська рада, фельдшерсько-акушерський пункт, дитячий садок, школа. Зроблений капітальний ремонт навчального закладу, проводяться ремонти фельдшерсько-акушерського пункту, дитсадочку. У всьому селі проведено вуличне освітлення, встановлені таблички з назвою кожної вулиці. Дуже багато зроблено для того, щоби людям було комфортно жити в селі. Молодь лишається, майже ніхто не виїжджає, тому що є робота на території Василівки завдяки будівництву Дністровської ГАЕС. Наразі у селі проживає 1 475 осіб».

Серед відомих людей села варто назвати таких. Георгій Феодосійович Богач – румунський літературознавець і фольклорист, кандидат філологічних наук (1964), професор, член Спілки письменників Молдови. Середню освіту здобув у Хотинському та Белградському ліцеях. Після закінчення літературно-філософського факультету Ясського університету(1938) працював там асистентом на кафедрі славістики. Учасник німецько-радянської війни. У 1946–1971 рр. – науковий співробітник інституту мови і літератури АН Молдови, упродовж 1971–1980 рр. – на викладацькій роботі в Іркутському педагогічному інституті. Досліджував проблеми молдавської літератури та молдавсько-російсько-українських літературних і культурних взаємин.

Наталія Іванівна Госик– журналістка, літератор. У 1996 р. Закінчила Василівську ЗОШ І–ІІІ ст., у 2001 р. – філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Працювала у газетах «Доба» (Чернівці), «Вечірній Харків», «Погляд» (Чернівці). Лауреат літературного конкурсу ім. Вадима Коваля у номінації «Проза і драматургія» за книгу «Навпомацки до неї», до якої увійшли два оповідання, та «Вовкулака». Її ім’я літератор Юхим Гусар включив до енциклопедичного словника-довідника «Літературно-мистецька Сокирянщина».

Чудове місце для відпочинку у спекотний день – це, звичайно ж, річка Дністер.

Увечері можна помилуватися заходом сонця. Поступово починають запалюватись зірки. Стає прохолодніше, птахи замовкають, м’який запах вечірніх квітів стає все сильнішим.

У цей час добре прогулятися селом, послухати, як бабусі на лавочках розповідають про свою молодість, дізнатися, що трапилось сьогодні.

Досить часто городяни, живучи у постійній метушні, не помічають, яким прекрасним може бути життя. А час біжить. Потрібно навчитися зупинятися і відпочивати на природі і, як би не склалось життя, завжди повертатися на свою Батьківщину.

Підготували Вікторія Боднар та Ліна Лисенко

Фото Володимира Івановича Жука

Історичні фото надані Зеленим Анатолієм Васильовичем