Головна » Не маємо права забути…

Не маємо права забути…

27 листопада 2020 в 13:31 Переглядів: 476


«Літа 1933 від Різдва Христового був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, дітей і ще ненароджених – у лонах матерів».
Трагічна пам’ять про голодомор – то як чорний глибокий колодязь, у який, можливо, і не хотілося б заглядати, бо ж побачимо себе далеко не такими, якими б хотілося бачити. Але мусимо подивитись чесно, нічого не приховуючи, аби очистити власні душі й покаятися, щоб не повторилося найстрашніше за всю історію України – штучне, насильницьке винищення людей. Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля – перевернутись від того, що було на Землі. Але світ не розколовся…
Ми, нинішнє покоління, хоча й із запізненням у кілька довгих десятиліть, повинні щороку в цей листопадовий день вшановувати пам’ять про тих великомучеників нашої тяжкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.
Тож перегорнімо скорботні сторінки народної пам’яті.
1933 рік – найчорніший час в історії України. Жахливо навіть через більше 80 років ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі українського краю. Досі не віриться, що раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний 1932 рік! Пухли старі і малі, вимирали села…
Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор. Становище в країні було катастрофічним. Іще у жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла холоднокровне рішення: вийти із кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. За кілька місяців у селян викачали всі продовольчі, фуражні та насіннєві фонди. Представники місцевої влади організовували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху – позбавлення волі на 5–10 років. Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства.
«Обдирали селян, наче липку.
Мав коня – то вже був з куркулів.
Супротивних – в Сибір, там, крізь шибку,
Скільки глянеш – дроти таборів.
В таборах той, що землю леліяв,
У буремні відстояв грудьми.
«Вождь великий» всю тундру засіяв
України моєї кістьми».
Наприкінці зими 1933 року голод в Україні набув нечуваних масштабів. Намагаючись врятуватись, тисячі селян ішли в міста, де можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали. Дороги до міст були заблоковані. Тисячі селян, не знаходячи порятунку в містах, вмирали просто на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, людей…
Сумна статистика голодомору…
* Кількість жертв голодомору в Україні визначається від 6 до 8 млн осіб.
* Смертність серед дітей складала 50 % від померлих e роки голодомору. Кількість дітей у дитбудинках та безпритульних дітей зросла більше ніж удвічі. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіло 50 % учнів попереднього року навчання!
* Великий дефіцит населення в Україні, виявлений під час всесоюзного перепису населення у ці роки, викликав негайно організоване переселення у вимерлі українські села десятків тисяч господарств разом із людьми з Росії та Білорусі (в основному у Дніпропетровську, Донецьку, Харківську, Одеську області).
* Викачування хліба з України в період голоду носило характер дискримінації: план хлібоздачі на січень 1933 року для СРСР – 94 млн пудів, а для України – 62,5 млн пудів (67 %). Люди вмирали від голоду, а уряд в цей час експортував хліб!
* Згідно карного закону про охорону соціалістичної власності (в народі – «Закон про п’ять колосків»), на початок 1933 року було засуджено близько 55 тисяч осіб, із них 2 тисячі розстріляно.
* На «Чорні дошки» було занесено 82 райони або 25 % адміністративної території України з населенням близько 5 млн осіб.

Із болем згадують люди старшого покоління – очевидці страшні муки українського народу тих років. Про цей час і живі свідчення очевидців – у матеріалах «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років», які є в історичному музеї та бібліотеках міста. Ще довго-довго, з покоління в покоління передаватимуться нащадкам спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.
Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1932–1933 років все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди об’єднуватиме всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже і нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям.
Минає час, забираючи в небуття свідків тих трагічних подій, гояться рани, притупляється пам’ять, залишається холодна статистика. Але що можуть повідати сухі, байдужі цифри з багатьма нулями? Горе стає реальністю, лише коли воно торкається конкретної людини, коли лезом чи пострілом забирає життя, або вичавлює його по краплині – довго-довго, заставляючи невимовно страждати душу і тіло… Жахіття, що спіткали наш народ і країну, не повинні повторитись ніколи і ніде. Тому мусимо згадувати, пам’ятати та знати, що коротка пам’ять – ворог світлого майбутнього, до якого ми так прагнемо і так нелегко йдемо…
Міжнародною комісією з розслідування голодомору в Україні 1932-1933 років організований злочин влади проти власного народу визнано Геноцидом, злочином супроти людяності. Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих, про тих, хто не дожив, недолюбив, пам’ять про живих і ненароджених.

28 листопада о 16 00 у кожній оселі і кожною сім’єю долучімось до Всенародної хвилини мовчання і запалімо свічу пам’яті про невинних жертв голодомору і політичних репресій в Україні.
Матеріал підготовлено директором Новодністровського історичного музею
Галиною Разгонюк