Головна » Спогади фронтовиків – учасників бойових дій війни 1941–1945 років

Спогади фронтовиків – учасників бойових дій війни 1941–1945 років

8 травня 2020 в 15:05 Переглядів: 158

Негребецький Євгеній Володимирович (у минулому – лаборант дільниці зв’язку УБ ДКГВ, перший голова ветеранської організації), воював у складі 160-го резервного авіаполку, був командиром оперативної групи з доставки боєприпасів на аеродром та ремонту літаків після бою. Декілька разів був і у небі, зокрема під час битви на Курсько-Орловській дузі. Бачив із висоти одночасно до 500 танків та 200 літаків з обох воюючих сторін, які були задіяні у бою: дим, вогонь, гуркіт тривали над землею багато годин, які здавалися безкінечними. Після цього бою Євгеній Володимирович повернувся з неба з сивиною у чорнявому чубі…
Моргуненко Любов Марківна (у минулому – вчителька СШ № 1, незмінний голова ветеранської організації протягом 30 років), після отримання водійських прав після коротких курсів була відправлена на фронт. У свої вісімнадцять невисока, худенька Любушка сіла за кермо потужного американського «студебекера», залізти до кабіни якого вдавалося за допомогою саморобного стільчика-підставки. Пригадує, як після вечері вісім бойових подруг зібрались у землянці. Це було в районі Північного Кавказу. Була холодна зима 1943 року, але від розмов, спогадів і мрій ставало тепліше. У землянку зайшов командир роти, старший лейтенант Оноприєнко і надав наказ для Любові Моргуненко (тоді ще Ротару – дівоче прізвище) виїхати в ніч на бойове завдання. Укотре попрощались подруги. Ніч була темна, їхати потрібно було без включення фар. Орієнтувалась за компасом. Монотонно переслідувала думка: « Тільки б добратися. Там третю добу взвод бійців без шматка хліба, останніми патронами відбиває атаки німців». Завдання було успішно виконано, і першою бойовою відзнакою стала медаль «За бойові заслуги». Потім на її гімнастерці засяють ще сім бойових нагород. Новодністровські фронтовики звертались до неї не інакше, як «старшина», і взяли з неї обіцянку провести кожного з них в останню путь. Вона цю обіцянку виконала з честю й відійшла у Вічність останньою…
Моргуненко Федір Харлампійович (у минулому - заступник начальника УБ ДКГВ із загальних питань), старшина Федір Моргуненко бився з ворогом з перших днів війни. Згадує бої за Туапсе, які увійшли до історії війни як безперервний шквал повітряного бомбардування. Це було справжнє пекло, стогнала й дибилась земля, чорний смерч застилав все навколо, а бійці, притиснувшись до каміння, вели вогонь по ворогу. На його очах помер, стікаючи кров’ю, тяжко поранений друг Микола, з яким неодноразово їли кашу з одного казанка. У тому бою і він був поранений. Після госпіталю – знову на передову, в полк, куди доля закинула і його дружину Любушку. Так і воювали поруч до кінця війни. Звільняли Київ, Мінськ, Польщу, 80 км не дійшли до Берліна. А після перемоги ще рік продовжували воювати в Японії.
Сердитов Михайло Іванович (у минулому – інженер ГРП), війна забрала у Михайла всю його сім’ю: батьки незадовго померли; старший брат, військовий, загинув на фронті; сестра жила в Ленінграді і померла від голоду й холоду під час блокади. Дійшов до Берліна, звільняв Польщу. Згадує один із бойових епізодів: «Це було у 1944 році в Австрії. Наша рота утримувала важливу висотку, частина бійців залягла і закріпилась на її схилі. Фашисти вели безперервний вогонь. Це пекло тривало три дні і три ночі. У хлопців на схилі закінчились боєприпаси, не було їжі. Декілька спроб надати їм допомогу терпіли невдачу. Нарешті прорвався до них мій друг Михайло Кривонос. До чого прудкий, спритний і сміливий він був! Перший раз добрався і благополучно повернувся, а вдруге, коли повз уже назад, метрів за 70 до нашого укриття його таки дістала проклята ворожа куля… На початку травня 1945 року полк Михайла Сердитова перекинули у Прагу, але на шляху наштовхнулись на 130-тисячну групу німців, тож День Перемоги пройшов у жорстокому бою. А свято прийшло аж 17 травня, коли на завершення бою фашисти здалися у полон, кидаючи зброю до ніг радянських солдат. Тоді не було сил ні радіти, ні щось говорити: відчувалась нелюдська втома…
Корольов Антонід Олександрович (у минулому – заступник директора дирекції зі спорудження ДКГВ, ветеран енергетики та Новодністровська), «1940 рік – йому 12 років. Проводжають товарні ешелони із солдатами на фінську війну. Зустрічають зворотні ешелони з пораненими. Запам’ятались нічні черги за хлібом… 22 червня 1941 року – всіх чоловіків проводжали на фронт. Господарства руйнуються, введені карточки на хліб і продукти. У 14 років отримав повістку – набір молоді у ФЗО, на трудовий фронт. Їхали у Мурманськ ночами, з маскуванням. Фронт – поруч, поїзди бомблять. Відчувається запах пороху. Місто Мурманськ повністю зруйноване. Вокзал – дерев’яний сарайчик. У небі – білі хмарки: це наші «зенітки» стріляють по німецьким літакам. Із Мурманська штормовим морем переправляють на берег Баренцевого моря. Судноремонтні майстерні. Тут після закінчення ФЗО молоді робочі працювали на ремонті малих воєнних кораблів». Ці фрагменти наведені з його змістовних рукописних мемуарів про життєвий, бойовий та фронтовий шлях, які зберігаються в нашому історичному музеї.
Савєльєв Андріан Федорович (у минулому – водій АТП, наставник молоді), згадував про фронтову дружбу так: на початку війни разом із другом Георгієм працювали на риболовецьких суднах у Каспійському морі, служили у військовому відомстві. Одного разу судно, на якому вийшов у море Георгій, потрапило під бомбардування німецькими літаками. Уся команда з 11 осіб загинула, живим залишився лише один Георгій. Потім їхні життєві дороги загубились…
Колонтаєвський Борис Петрович (у минулому – начальник гідрогеологічної експедиції від інституту «Укргідропроект»), війну зустрів 18-річним, на той час працював на заводі «Азовсталь» у Маріуполі, де і попав під окупацію німців. 1943 року був призваний в армію, а в боях у 1944, у свої 20 років уже мав важке поранення. Після піврічного лікування знову пішов на фронт. Згадував, що на війні мав вірного друга, весельчака і балагура Сашка, якого порубали фашисти, коли той необачно заскочив на коні у село, думаючи, що там уже немає ворога. Сашко дуже любив коней, любив летіти на них, щоб аж вітер у вухах свистів… Дуже молодим був, гарячим, нетерплячим. А після перемоги над фашизмом у серпні 1945 року Борис був відправлений на Японський фронт, після закінчення й цієї війни у вересні повернувся додому.
Голубятников Енгельс Олексійович (у минулому – водій АТП, на водовозці). У листопаді 1943 року у віці 17 років взяли до армії. У 18 років вперше сів у кабіну знаменитої «Катюші». Бойове хрещення проходило у вересні 1944 на Сандомирському плацдармі у Польщі, форсували Віслу, звільняли Краків. На цій бойовій машині його бойовий шлях простягнувся аж до Берліна, звільняв Прагу. В поході у напрямку Праги, а це було 3 травня 1945 року, наштовхнулись на 130-тисячне угрупування німців, вступили до бою з ними. Саме тому 9 травня як день довгоочікуваної перемоги був ще невідчутним, бо провели його в жорстокому бою.
Шабельський Анатолій Олексійович (у минулому – бригадир монтажників СГЕМ, справжній вихователь і чудовий наставник молодих виробничників). Розповідав про випадок із його фронтового життя: під час чергового рейду в тил ворога він, добираючись до своїх окопів, 18 км біг розквашеним березневим полем роздягнутим, утікаючи від німців, що його переслідували. Життя йому врятувало лише те, що, добігши до річки, встиг пірнути у льодяну воду, бо саме в той момент кулеметна черга зрізала вузол з одежею, прив’язаний до голови. Про Анатолія Олексійовича зберігається в музеї відеофільм «На лінії вогню », підготовлений режисером і оператором Іваном Нагірняком.
Дмитриєнко Тихон Михайлович (у минулому – виконроб СУ ПГС), перші бої з відступом армії, далі воював з партизанами в лісах неподалік Карелії, вели диверсії проти ворога. День Перемоги зустрів за 7 км від Праги. Під час боїв у Прибалтиці був заступником політрука роти. З його найболючіших спогадів: воював разом із Василем Савенко, другом дитинства, з яким жили на одній вулиці в одному селі. В одному із жорстоких боїв друга автоматною чергою вразило в живіт. Дуже важко, повзучи й пересуваючи пораненого, вдалось передати Василя у руки санітарів, але вижити йому не судилось… Після Перемоги Тихон вернувся додому, не знаходив слів для утіхи батьків Василя, які з надією дивились у вічі.


Алєксєєв Микола Олексійович (у минулому – бригадир, монтажник СГЕМ), до початку війни із 1940 року служив на Північному флоті. Звістка про війну дійшла до військової частини відразу ж 22 червня 1941 року. Автоматично всі матроси берегової оборони, зокрема і Микола, стали захисниками від фашистської нечисті, боронячи північні морські кордони аж до літа 1946 року. На цій війні загинув батько Миколи, а рідний брат повернувся, та невдовзі помер від отриманих на фронті ран.
Жуков Олександр Павлович (у минулому – слюсар-сантехнік ЖКВ), воював на Північно-Західному фронті, під Ленінградом, був п’ять разів пораненим і кожний раз після госпіталю йшов у бій. Весною 1944 року його матері принесли відразу дві «похоронки»: на чоловіка і сина, Олександра, якого після важкого бою важко пораненого підібрали військові іншої частини, а свої, не знайшовши його серед живих, повідомили про загибель. До кінця війни фронтовик воював у складі танкового корпусу, а Перемогу зустрів у Румунії, за 30 км від Бухареста.
Пасєчний Володимир Антонович (у минулому – механік АТП, активний наставник молоді), у неповних 18 літ у серпні 1941 року пішов добровольцем на фронт. Він – учасник важких сталінградських боїв, це був початок тривалої оборони Сталінграда: «Ні кроку назад!» – і стояли в тім вогненнім аду на залитій кров’ю землі, і вистояли! Далі – вже старшиною-танкістом на Прибалтійському фронті, куди перекинули його полк після перемоги в Криму. В одному з боїв він підбиває чотири ворожих танки й виводить з ладу два знаряддя. За ці бойові заслуги відзначений на фронті орденом Червоної Зірки. 9 травня застало його в Угорщині, на Балатоні. На щастя, повернувся живим із війни його найкращий друг Андрій Шаповалов, командир роти, якого Володимир Антонович, тоді молодий танкіст, виніс пораненого з палаючого танку в одному з запеклих боїв. Їхня фронтова і післявоєнна дружба навіки скріплена кров’ю.
Авраменко Петро Васильович (у минулому – головний диспетчер УБ ДКГВ, «диригент виробничого оркестру будови»), у 1943 році, після закінчення навчання в школі молодших воєнних спеціалістів, був направлений на аеродром у Підмосков’я, літав на маленьких ІЛ-1 в якості стрілка-радиста. Напружені повітряні бої були постійно, відпочивати було ніколи: у скляному ковпаку стрілок-радист крутився як заведений, постійно був гарною мішенню для ворога.
Котельников Олександр Андрійович (у минулому – виконроб БУ ПЦБ), у листопаді 1941 року був мобілізований до армії, декілька місяців навчався на курсах радистів і телефоністів. Службу проходив в 183 Далекосхідному особливому батальйоні у стрілецькому полку радистом-телефоністом. Запам’ятались запеклі бої за Сталінград, який захищали до серпня 1942 року, у цих боях був двічі контужений, потім разом із полком пройшов, звільняючи Україну, був в оточенні, птрапив у полон, з якого вдалося втекти, переховувався у польки-селянки до часу звільнення Польщі радянськими військами. Далі продовжував воювати стрілком у складі 276 стрілецької дивізії, пройшов шлях від Одера до Праги.
Литвиненко Володимир Прокопович (у минулому – монтажник СГЕМ), у війну діти швидко дорослішали. У червні 1941 року йому було лише 15 років, не встиг довчитися у ремісничому училищі на гірничого електрослюсаря. Але ніхто не рахував його дитиною, він працював на евакуйованому військовому заводі та був єдиною опорою в матері, яка провела на фронт батька і старших синів. За хорошу працю Володю навіть преміювали… новими валянками, а згодом провели на фронт.
Гольміндорф Юрій Анатолійович (у минулому – заступник начальника УПТК з питань постачання, активний помічник розвитку матеріальної бази БК «Молодіжний»). Пройшов фронтовими дорогами, які для нього не скінчилась 9 травня 1945 року, як не скінчився і лік втрат. Страшний перехід пустелею до Великого Хінгана, куди направили його разом із товаришами для участі в розгромі японських мілітаристів, залишився у пам’яті молодого бійця як безперервна мрія про ковток води. І коли добирались до джерела, припадали пересохлими, потрісканими губами до живильної вологи і не могли відірватися… Але не для всіх вона була живильною, бо для зневоднених геть організмів навіть ковток води був убивчим. От і Сергій, друг Юрія Анатолійовича загинув не від ворожої кулі, не від осколка снаряду, а від ковтка води…
Чайка Іван Лаврентійович (у минулому – перший головний редактор місцевої газети «За высокие темпы»), у складі військ Окремої Приморської армії та 4-го Українського фронту брав участь у звільненні Севастополя. Згадує рішучий бій, коли вогненним штурмом взяли укріплення на Сапун-Горі, а він, командир роти мінометників, забезпечував наступ стрілецькому батальйону. За участь у боях при звільненні Севастополя нагороджений на фронті бойовим орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня.
Мазур Віктор Васильович (у минулому – начальник відділу постачання БУ ПЦБ), йому було 14 років на початок війни, на той час проживали у м. Бердичів, реалії війни відчув при бомбардування німецькими літаками міського аеродрому. Під час окупації він та всі інші діти у школах не навчались. Воювати пішов у січні 1944 року, був кулеметником у підрозділі першого Білоруського фронту. Якось перед боєм приїхав Жуков і два ад’ютанти. Жуков висловив вимогу: «У бою не дрейфити!» Потім почалось потужне бомбардування, загинуло біля 100 осіб. Був важко поранений і Віктор Васильович, пролежав у госпіталі півтора року.


Пирогов Василь Тихонович (у минулому – юрист УБ ДКГВ). Це було 22 червня 1941 року… Звістка про початок війни застала 15-тирічного Васю та його старшу сестру в гостях у родичів в Молдові. Багато діб діти добирались додому. Старші брати з перших днів уже воювали: Іван – льотчиком, Сергій – танкистом. Війна перекреслила всі мрії і надії Василя, як і його ровесників та й усіх людей. Його фронтова біографія розпочалась із перших днів війни. Літом 1942 року Василь Пирогов стає курсантом військового училища, а вже через 6 місяців – на фронт, добровольцем пішов у жорстоку битву під Харковом. Воював у роті автоматників, чимало втрачено друзів за час воєнних подій. У свої 19 років відрізняв за свистом, який снаряд летить і де він може впасти…
Колбін Михайло Леонідович (пенсіонер), у 1943 році йому – 18 , призвали на фронт, після двомісячних курсів, потрапив на передову у складі зенітного розрахунку, воював у зенітній артилерії. Перше бойове хрещення сталося під Ригою: авіаційний наліт фашистів, бомби сипались з неба, як горох. У складі поповнення в їхню дивізію прибули дівчата, які обслуговували зенітні кулемети. Саме дівчата й прийняли першими на себе бій із ворожими літаками, а потім вже досвідчені долучились. А ще згадується таке: на війні був у нього друг, Володимир Добровольський, кухар. Одного разу фашисти налетіли, почали бомбувати наше розташування. Ми – в укриття. Раптом дорогою коні з польовою кухнею несуться. А на підводі – Володя… На очах його накрив ворожий осколок. Вискочив Михайло з укриття назустріч, зупинив коней, але друг був убитий наповал. Коні, підвода і кухня залишились неушкодженими, жоден осколок їх не зачепив. Сів Михайло на те місце, де щойно сидів друг, заплакав… Так і залишився на місці друга, довелося до кінця війни служити вже кухарем...
Олійник Федір Олександрович (пенсіонер), війну зустрів у 17 років, добровольцем пішов на фронт. Маючи повну середню освіту, відразу ж був направлений у школу командирів, через нестачу військових кадрів. Після навчання у 18 років став лейтенантом, був командиром взводу воєнних понтонників. Учасник Сталінградської битви, пройшов тисячі кілометрів, наводячи переправи, понтонні мости часто під градом куль, розривами снарядів, громом гармат… Пройшов воєнними дорогами України, Росії, Чехословаччини, Румунії, Угорщини. Звільняв Прагу, дійшов до Берліна, після перемоги над фашизмом був направлений на війну з Японією, до 1946 року. З війни повернувся інвалідом ІІ групи.
Каймович Віктор Максимович (пенсіонер), у 1941 році йому було 16 років, він у багатодітній сім’ї – старший. У перші місяці початку війни пішов на фронт добровольцем, з набутим у боях досвідом став десантником, звільняв рідну Білорусію, її міста і села. Після десанту був переведений у морські війська, у подальшому довелось воювати на Далекому Сході, звільняючи Владивосток від японців. Із 1943 року пройшов важкими фронтовими дорогами, бачив смерті однополчан, фронтових друзів. А от найстрашніша звістка дійшла до нього, коли був у госпіталі: всю його сім’ю в окупованій Білорусії разом із 250 сельчанами спалили фашисти, всім селом спалили… Залишився живим, а радості від перемоги не було…

Зі спогадів учасників війни, працівників тилу, дітей війни
Козіна Прасковія Іванівна (пенсіонерка): закінчивши курси медичної школи у Воронежській області, Паша два місяці працювала в тилу, а у вересні 1941 року її призвали в армію, медсестрою евакогоспіталю. Санітарний поїзд став на довгі чотири роки її домівкою. Десь на передовій воював її чоловік, у матері залишились меншенькі діти, а вона, сестра милосердя, вивозила важко поранених з передової в тил.
Козак Марія Василівна (у минулому – вчителька початкових класів, секретар ради ветеранської організації, активна учасниця тематичних зустрічей із учнями): часто згадує зі свого дитинства страшні епізоди, зокрема про випадок, коли за доносом когось із односельців у сусідів поліцаї забрали шестирічного хлопчика Борю, забрали від дідуся й бабусі за те, що його батько, єврей, був на фронті. Бабуся благала, падала на коліна, бігла за мотоциклом, яким відвозили внука аж до Дунаївців, день і ніч ходила біля комендатури й просила за внука, але невинну дитину кати таки вбили. Діти, які гралися на вулиці разом із Борисом, коли дізналися про цю страшну новину, довго плакали і проклинали того негідника-зрадника. Про жахливі, нелюдські злочини німецьких окупантів дітвора дізнавалась від дорослих, тому всі були налякані, стривожені.
Пащенко Людмила Андріївна (у минулому – працівниця УОС): «На початок війни була ще маленька, але пам’ятаю, коли тата забирали на війну, то мама і бабуся дуже плакали. Із села на фронт пішли всі чоловіки, а жінкам було дуже важко. Мама ходила копати окопи, якими було зрите все поле і довкола села. А ще мама їздила на волах у ліс заготовляти дрова, дуже далеко їздила, бо не було її вдома декілька днів. Пам’ятає, коли бомбили німці, було дуже страшно, бо осколки летіли повсюди. Дітей не випускали на вулицю, а через вікно вони бачили, як німці гнали вулицею багато чоловіків із завернутими назад руками. Потім дорослі сказали, що то були партизани. Їх загнали усіх в сусідню хату разом із хазяйкою, бабцею Марійкою, та живцем спалили, закидаючи ще й гранатами. Дітям було страшно чути їхні жахливі крики… У дитячій пам’яті залишились і випадки, коли німці забирали корову-годувальницю, а потім – усе підряд: курей, яйця, мішки зі збіжжям. До цих пір в очах привиджаються навіть обличчя тих німців, особливо того, що лякав гранатою в руках.
Ляшенко Галина Зіновіївна (у минулому – начальник відділу праці УОС, робкор газети, громадська активістка): згадувала, як батько з перших днів війни пішов на фронт, а сім’ю евакуювали до Казахстану. Їй тоді було чотири рочки, але врізалось у пам’ять з того важкого часу чимало. Залишили рідну хату, на возах (гарбах) рушили в далеку дорогу. Де б не зупинялись, побачивши солдат, маленька Галинка бігла до них і питала, чи не бачили її татка? А потім був наліт німецьких літаків із чорними хрестами на евакуйованих жінок, дітей. Від осколків та страху ховались під віз, а перелякані коні тягнули їх в різні боки. Після того бомбардування в Галини Зіновіївни на все життя залишилось тремтіння рук…
Моторна Віра Андріївна (пенсіонерка): на початок війни вона тільки-тільки підросла. Жила мріями про світле майбутнє. А її молодість пройшла у воєнному вихорі, пережила руїни Сталінграда. Там вона проживала, там працювала в конторі «Заготзерно», займаючись святим – збереженням хліба. Берегли хліб (зерно), як зіницю ока, у такий важкий час. А ще були у них, жінок-трудівниць, ще й підшефні палати в госпіталях Сталінграда. Хустинки, кисети, шкарпетки, рукавиці в’язали для поранених бійців. Звідки тільки сили брались? У мирний час – вона активістка громадського життя та секретар ради Новодністровської ветеранської організації.
Алєксєєва Ганна Йосипівна (у минулому – комендант гуртожитку ЖКВ): у 12 років опинилась під окупацією німців у Дніпродзержинську. Голодне, безрадісне дитинство, у щоденних пошуках шматка хліба. Хліб із вівсяних відходів був чорним, як земля, але смачнішого не їла зроду… Восени 1943 року місто звільнили наші війська, влаштувалась в один із госпіталів доглядати за пораненими. З 14 років почалась її трудова біографія. А в Новодністровськ вона приїхала разом із чоловіком-фронтовиком і ще працювала комендантом гуртожитку ЖКВ.
Коваль Любов Данилівна (пенсіонерка): жила на Хмельниччині в період німецької окупації, на той час їй було 15 років, усіх німці зганяли на роботи копати протитанкові окопи, потім у цих ровах розстрілювали полонених військових та євреїв. Люба протягом 1942–1943 років була зв’язковою з партизанами, носила їм донесення про німців. У серпні 1943-го її упіймали й разом із іншими молодими людьми відправили на примусові роботи до Німеччини, де довелось дуже тяжко працювати на будівництві, терпіти знущання, голод, бо годували вареною бруквою та 200 грамами хліба на добу. Лише після звільнення радянськими військами в 1945-му повернулась додому.
Бізюкова Валентина Сергіївна (у минулому – начальник виробничого відділу УМР): батько військовий, у сім’ї було троє дітей і мама, вагітна четвертим. Німці підходили до Ростова, в ніч перед відходом радянських військ від міста довелось спішно зібрати речі і разом із іншими евакуйовуватись через Каспійське море до Сибіру, а потім до Казахстану. У дитячій пам’яті збереглись враження від «подорожі» товарним потягом, на зупинках ледве встигали розвести вогонь та зварити щось подібне до їжі, щоб нагодувати хоча б дітей. Дорогою маму забрали до лікарні народжувати, а пізніше їх доправили до Казахстану. Батько загинув на фронті у 1944 році, а сім’я повернулись після евакуації додому, хоча все було побито й зруйновано.
Гайдамащук Марія Микитівна (пенсіонерка, мама вчительки Г. І. Гунько) – у 1941 році їй виповнилось 17 років, росла у дружній багатодітній сім’ї із п’ятьма дітками. До війни разом долали всі труднощі, голод. Сільський староста – поліцай декілька разів забирав молоду дівчину для відправки до Німеччини, але їй вдавалося втікати, переховуватись в іншому селі. Та у травні 1943-го все ж її знайшли і погнали разом із іншими хлопцями й дівчатами за 20 км пішки до найближчої станції. Спека була страшенна, просили пити, аж на станції замість води дали спирт, усі сп’яніли й були не в собі. У такому стані їх загнали в вагони товарняка, на зупинках не випускали. У Німеччині доводилось працювати на різних роботах: перебирали картоплю в сирих підвалах, вантажити ліс, на військовому заводі працювали по 12–14 годин. Дівчина на пресі пресувала порох у снаряди, коли поряд не було наглядача, то недосипала порох у патрони, за це могла бути повішаною. За іншу провину відсиділа в карцері три доби. З подругою їм вдалося втекти з табору та через два тижні дівчат знайшли. Дякувати німцю-хазяїну, який їх прихистив, знаючи, що вони – біженці: зумів їх викупити в поліції та долучити до роботи в домашньому господарстві. У 1945 році їх звільнили англійці і в липні вони повернулись з німецького рабства на Україну.
Матеріал підготовлений з архіву міського історичного музею