Головна » 70 життєвих сходин Василя Андрійовича Дейнеки

70 життєвих сходин Василя Андрійовича Дейнеки

10 вересня 2019 в 14:29 Переглядів: 371

Розмова із ювіляром завжди додає особливих хвилювань і трепету: густе мереживо дитячих спогадів, що змінюються картинками юнацько-студентських літ, щедро вкладається паростками досвіду й мудрості, любові й буденних клопотів, вимріяного щастя і нездійсненого ще й досі цвіту… І все це – крізь душу, події, фотокадри й надбані у Божій ласці літа.
А їх у іменинника – аж 7 десятків зібралося усілякими скарбами у життєвому перевеслі долі! Геть по-іншому звучав голос Василя Андрійовича Дейнеки, у погляді якого щоразу мерехтіли такі різні, але такі любі серцю спомини про рідне поліське Перекалля, що у Зарічнянському районі на Рівненщині, про незабутніх маму і батька, котрі стали йому, найстаршому з чотирьох дітей, і мудрою провідною зорею, і дороговказом, і підтримкою, а вже – і янголами-охоронцями… Звичайна родина невтомних селян, але Катерина Петрівна і досі зостається у пам’яті земляків еталоном душевної краси і надзвичайної людяності та доброти, а тато, Андрій Миколайович, згадується усім чудовим майстром-будівельником, що, передусім, спрямував стежину будівничого і своєму первістку Василеві. Ще малим школярем батько брав сина на будівництво різних споруд у селі, аби ось так мимоволі запрограмувати його професійну стежку на творення усе нових і нових цікавих і надважливих об’єктів. Та життя, «таке мінливе і цікаве, непередбачуване і, разом із тим, дивовижне», як зізнавався з кожним словом ювіляр, вносило щоразу свої усілякі корективи, збагачувало несподіваним досвідом і цікавими людьми, додаючи знань і упевненості, змінюючи світогляд і географію, вражаючи подіями і літами, випробовуючи змінами і вимогами, обдаровуючи успіхами та радістю.
Та, готуючись прийняти у долоні свій переможний життєвий рахунок 7:0, Василь Андрійович щиро зізнається, що найціннішим у житті є його сім’я, благополуччя родини і, звичайно ж, робота; що на різних сходинках і в круговерті літ допомагала мудра батьківська наука невтомно трудитися і нізащо не здаватися; що, передусім, завжди і всюди прагне бачити щасливими свою чарівну дружину Ольгу Степанівну, любих донечку Альонку та онука Михайла, мріючи поряд із цим щасливо відчути себе ще й прадідом, залишаючись, незважаючи ні на що, активним і невтомним, відданим сім’ї та роботі. А про все, що заповнювало й усіляко ілюструвало його змістовну життєву книгу, ювіляр аж ніяк не шкодує і по-іншому мандрувати стежками-дорогами долі не хоче, залишаючи за правило людяність та гідність.
Напевне, по-іншому життєві пазли і не могли складатися у найстаршого з дітей, котрому шкільну мрію стати геологом через віддаленість вишу та скромні статки родини довелось змінити на більш прийнятні реальні – кваліфікацію гідротехніка за спеціальністю «Гідротехнічне будівництво річних споруд і гідроелектростанцій» у престижному Українському інституті інженерів водного господарства м. Рівне, а вже у студентські роки – взяти на себе відповідальність бути опорою і матері, що овдовіла, і сестрі та братам. Тому й навчався спочатку заочно, викарбовуючи в собі організаторські здібності на комсомольській роботі та вміння бути надійною підтримкою, а згодом – удосконалювати уміння згуртовувати і, разом із цим, успішно заощаджувати зароблене – під час традиційних трудових десантів у будівельних загонах.
А от поряд увесь цей час із молодим, заповзятим, ініціативним, енергійним і відповідальним Василем завжди була чарівна, вродлива, привітна і просто – його найкраща Оля! Односельчани, вони зналися іще з юнацької пори, бо хлопець був однокласником її старшої сестри, а от згодом, уже під час навчання в одному місті, їхні душі зацвіли прихильністю і дружнім захопленням протягом 6 літ, аж поки дівчина не отримала призначення на роботу до Чернівців. Тож весілля, про яке досі студенти ще і не думали, таки заграло вересневим усміхом у 1971 році – не встигнуть оглянутися, як вже і золоту пору спільного життя стрічатимуть!
…Тим часом невимушена розмова у робочому кабінеті заступника директора філії «Дирекція з будівництва Дністровської ГАЕС» із загальних питань котилась собі звичним ритмом, а перед очима ювіляра одна за одною спливали хвилюючі картини його причетності упродовж роботи на різних керівних посадах до народження і спорудження багатьох важливих об’єктів: Дністровського водосховища, чи не усієї промбази у Новодністровську, житлового будинку для працівників Дністровського БУВРу і, зрештою, появи на карті України унікальної гідроелектростанції, про яку, до речі, із неабиякою гордістю розповідає при нагоді, коли на станцію приїздять численні делегації як дорослих, так і учнів. «Де б не працював, – зізнавався іменинник, – не слідив, а залишав гарний слід, важливі об’єкти: газифікація сіл Сокирянського району, будівництво районних поліклініки та лікарні, відновлення Непоротівського Свято-Миколаївського печерного монастиря, пристань службових катерів, місце відпочинку – „пляж“ і відповідні бази на Дністровському водосховищі».
Звичайно, що від інструктора по спорту у рідному колгоспі ім. Мічуріна та верстатника меблевого цеху Млинівського промкомбінату і до нинішньої посади заступника директора у трудовій книжці списано чимало сторінок, за якими – і комсомольська та партійна роботи, змістовна депутатська діяльність (два скликання Новодністровської міської ради, п’ять – Сокирянської райради та три – Чернівецької обласної ради), активна участь у громадському житті міста, району і краю. А ще – загальний стаж роботи, який складає більше 43 років, з них на керівних посадах В. А. Дейнеко пропрацював 40,5 літ. Тому у його професійній та життєвій скарбничці накопичилась ціла низка подяк, грамот, нагород і відзнак Міністерства меліорації та водного господарства, Чернівецьких ОДА й облради, Сокирянських РДА та райради, Новодністровської міської ради, серед яких – нагрудний знак «Почесний працівник «Укр-гідроенерго», знак народної пошани – орден «За розбудову України» та медаль «Гетьман Іван Мазепа» від громадської організації «Всеукраїнська рада ветеранів праці енергетики». А з нагоди поважного 70-річчя за видатні заслуги та наполегливу працю, сумлінне та бездоганне служіння українському народу ювіляр отримав від цієї ж ГО орден «Зірка слави та заслуг».
І ось він, звичний календар на стіні із видами Дністровської ГАЕС, випуском якого, до речі, опікувався Василь Андрійович: дата «10 вересня» притягує погляд очей і душі іменинника справжнім калейдоскопом хвилювань і намагань зустріти її гідно і якнайкраще. А ще – сердечно подякувати своїм учителям, наставникам, колегам, рідним та друзям за розуміння, підтримку, пораду і, що важливо, віру. І тоді все обов’язково здійсниться, адже, якщо вірити магії числа 7, це не просто листок календаря, а сходинка мудрості, високого рівня освіченості і філософського ставлення до життя. Із неабиякою ностальгією та натхненням водночас згадував Василь Андрійович у ці миті і своє велике захоплення: риболовлю та полювання! Нині ж він усе більше надихається працею на своїй присадибній ділянці – міцне коріння сільської родини таки даються в знаки! Одначе, ювіляр обов’язково додає: «І працювати, працювати та ще раз працювати!» Тож хай усе, що надбано до сьогодні, стане потужною основою усіх подальших успіхів, звершень і простого людського щастя!
Інна ГОНЧАР,

Фото Володимира ЖУКА