Головна » Друга річниця Євромайдану - інтерв’ю з Ігорем Манаскуровим

Друга річниця Євромайдану - інтерв’ю з Ігорем Манаскуровим

1 грудня 2015 в 9:08 Переглядів: 1294

21 листопада Україна відзначила другу річницю початку Євромайдану. У цей день Указом Президента Петра Порошенка було встановлено нове свято – День Гідності та Свободи. У розмові з головою міського осередку політичної партії ВО «Батьківщина», депутатом VІ та VІІ скликання Новодністровської міської ради Ігорем МАНАСКУРОВИМ ми пригадаємо події революційної дійсності дворічної давнини. – Ігоре Вікторовичу, чим особисто для Вас є Революція Гідності? – На мою думку, Революція Гідності – це, у першу чергу, шанс для України розпочати новий етап власної історії. Це – дійсно той момент, коли наша держава отримала можливість здобути реальну незалежність. Тому що, як тепер нам стало відомо, з 1991 року ми були лише формально незалежними, а по факту – під сильним впливом Росії. І сьогодні я не можу назвати Україну незалежною у повному розумінні цього слова. Для того, щоб бути такими, потрібно бути незалежними матеріально, культурно і ментально. І Майдан дав нам шанс такими стати, але для цього потрібно ще багато працювати – це тільки початок дороги, яка може зайняти більше, ніж життя одного покоління. І якщо багатьом нам здається, що нічого не змінилося: як крали, так і крадуть, хто був при владі, так і залишився… Але так не буде продовжуватися довго, тому що ми прийшли зі старого світу у новий, в інші зони впливу: ми відійшли від цивілізації орди до зони впливу Заходу. І з часом ці зміни стануться, але, в першу чергу, вони мають відбутися у головах людей. Якщо говорити про новодністровців, не потрібно довго шукати прикладів. Подивіться на наші під’їзди і ліфти. Хто їх помалював? Це винуваті жителі Ломачинців, Сокирян чи це вина нашого Президента? Путіна? Обами? Це робимо ми і наші діти. Якщо ж ми не можемо підтримати порядок у власному ліфті, чому ми дивуємось владі, яку ми обираємо? Крім того, нам, українцям, притаманно владу не любити, тому що сотні років ми не були незалежними – нами керували чужі імперії, намісників призначали інші народи – нам закладено на генетичному рівні не любити владу. – Повертаючись до кінця 2013 р. – початку 2014 р., скажіть, що саме стало тією відправною точкою, коли Ви зрозуміли, що вже не можна зостаючись осторонь від подій, залишаючись у нашій периферії, яка, здається, так далеко від революційних настроїв? – Я разом із десятком новодністровців на Майдані бував неодноразово, зокрема на кожному Вічі. Залишились надзвичайно яскраві враження, коли, приїхавши у Київ, ми вийшли зі станції метро «Майдан Незалежності», а вже східцями догори не можна було вийти, тобто фізично уся площа та усі навколишні пагорби і вулиці були заповнені людьми. Важко сказати, скільки там насправді було людей – 300 чи 500 тисяч, або ж мільйон. Але коли багатотисячний натовп співає Гімн України, що аж споруди, вікна та двері бринять від голосу – це має величезний емоційний вплив. Що цікаво, незважаючи на велику кількість людей, я не бачив п’яних чи агресивних, при тому, що явної міліції не було. Особисто мене дивувала внутрішня організація при такій масі людей: народ – 500 тисяч – висунув мирні лозунги, при цьому ніхто вітрини не побив, на сусідніх вулицях рух не перекрито – це не був натовп дикунів, а велике цивілізоване Віче. Активна частина громадського су-спільства, яка, зазвичай, складає не більше 10 % від усього населення і вирішує, чи будуть відбуватися зміни у країни. Чим більш ця частина населення розвинута і незалежна, тим важче таким суспільством керувати і навіювати їм думки. Я включився в ситуацію саме тоді, коли зрозумів, що є критична маса населення, яка не хоче жити по-старому і яка готова це показати. Правляча еліта, усвідомлюючи, що процес зупинити неможливо, вирішила його очолити, аби не допустити катастрофічного розвалу системи – відтягнути цей процес у часі. Але це не вдасться, тому що не можливо зупинити закони розвитку суспільства. Кожного року в Україні народжується близько 500 тис. людей. Зараз діти, які ходять до школи, а їхні батьки, друзі чи знайомі воюють, або ж загинули у війні з Росією, не сприйматимуть росіян як братній народ. Мине ще 15–20 років – і виросте покоління українців не на мультиках «Ну, погоди!», «Песнях о главном» тощо. Вони будуть знати, що їхнього тата чи родича вбили на війні з Росією. Не брат нам Росія. – Якщо спробувати проаналізувати зв’язок «Новодністровськ–Майдан», то найбільш активною частиною населення, мабуть, є студентська молодь. Ми достеменно не знаємо, скільки саме новодністровців взяло участь у подіях Революції Гідності. Певний час у Новодністровську не було видимої реакції на події у державі. Звичайно, мешканці міста переймалися тими подіями, але на масові акції містяни організувалися тільки після кривавих подій на вулиці Грушевського у січні 2014 року. – Я би охарактеризував ситуацію трохи по-іншому. Новодністровців було досить багато на Майдані: і тих, хто проживав і навчався у той час у Києві, і я знаю людей, які приїжджали туди самостійно, – це новодністровці та жителі сусідніх сіл. Наприклад, я їздив часто туди із Михайлом Нажигою та його двома синами. Не всі це афішували – це було не зовсім безпечно. Люди, які працювали на держслужбі, через поїздку на Майдан могли бути звільнені. Але на кожне Віче, що відбувалося майже щонеділі, новодністровці їздили, зокрема завдяки одному із співвласників перевізника «Автолайф» Олегу Бондарчуку, який возив людей до Києва безкоштовно. Усе це робилося негласно, тому що можливості виїхати за межі міста не було, адже на час проведення Віча правоохоронцями не пропускалися навіть рейсові автобуси. Окрім того, наші депутати Новодністровської міської ради прийняли рішення про визнання громадської організації «Майдан» як легітимного органу влади. Це ще до кривавих подій лютого, коли президентом був Янукович, котрий ще перебував в Україні. Український народ має зрозуміти, що влада його боїться, бо якщо вона не має підтримки населення, її немає кому захищати. Не вірте, що українці терплячий народ, – це брехня, згадайте з історії, хто воював в арміях Устима Кармелюка, Батька Махна, Петлюри та Бандери. Ми судимо про історію своєї держави з тих книжок, які нам написала Росія, – «найбільш мирна держава», яка, захищаючись, розширила свої межі з Московської області аж до Сахаліну. Раніше ми були по одну сторону барикад, тому пропаганди проти нас не відчували. Проте відбулися радикальні зміни: ми були «хохли», а стали «укропами». Раніше з нас сміялися, а тепер нами лякають, тепер ми озброєні і небезпечні – це набагато краще. За розмову подякувала Анастасія ЖАЛЮК