Головна » У війни – не жіноче обличчя! Однак, жіноча сльоза…

У війни – не жіноче обличчя! Однак, жіноча сльоза…

12 березня 2018 в 10:54 Переглядів: 689

Відчувши із самого досвітку з її світлин у Фейсбуці холодний дотик повітря із українського затьмареного війною сходу, мимоволі здригнулася і подумки міцно обняла…, пригорнула цю тендітну, маленьку дівчинку, немов свою дитину… Дівчинку…, бо так видається сторонньому оку людини, котра навіть і не здогадується, що з камерою у руках – молода жінка, матуся двох чудових малят – синочка і донечки, яка, вже маючи вищу освіту за спеціальністю «Прикладна екологія», нещодавно успішно отримала ступінь магістра за другою – «Облік і оподаткування»; ведуча, кореспондент, відеооператор, режисер і редактор в одній особі місцевого новодністровського телебачення ТОВ «Реал ТБ» Оля Кучурка.

Іще зовсім недавно більшість новодністровців знали Олю хіба що за титрами після щотижневого випуску теленовин і безпомилково упізнаваного голосу в рубриці привітань. Ми ж уперше із приємністю, як виявилось, зійшлись на творчій стежечці на зйомках доволі незвичайно-романтичної історії золотого подружжя Перепеліциних, одразу відчувши надивовижу помітну спорідненість душ, і не лише позначену професією. Та минулий 2017-ий рік настільки круто змінив усе навколо Олі, котра так стрімко увірвалася у долю міста і його людей своєю відвертою прямотою і прагненням бодай щось змінити у свідомості городян на краще. Надто гостре особисте відчуття політичної і соціальної несправедливості в державі поступово викарбувало її відверту думку, щире слово і сміливу позицію небайдужої громадянки, тож її прихильниками ставало все більше і глядачів, і користувачів Інтернету, котрі один за одним підписувались на її сторінки. Згодом однодумці-прибічники у ФБ уже активно долучались до переглядів репортажів Олі, звичайних уривків із життя нашого міста та його мешканців, котрі уже просто не могли не хвилювати її вразливу душу; почали підтримувати сміливу напористість журналістки та активно коментувати на підтримку її так часто відчайдушну позицію. Саме з ініціативи Ольги та під її ж натхненним керівництвом уперше за стільки десятиліть були врятовані-пофарбовані поручні знаменитих новодністровських сходів. А відтак – у вересні минулого року одноголосним рішенням членів районної організації Спілки журналістів України її було прийнято до кола професіоналів і майстрів слова.

А потім раптом з’явився столичний Майдан… Молоду жінку уже просто несамовито тягнула туди атмосфера патріотизму і шаленого магнетизму української небайдужості та відданості, і, що головне, – незабутньої справжності, тож вихідні за вихідними Оля проживала на Майдані нове і таке глибоке життя, вивіряючи кардіограму свого єства в унісон із серцем України. Саме тому святкові дійства та урочистості у нашому мирному регіоні нею уже сприймалися кардинально по-іншому, завдаючи щоразу якогось винятково глибокого болю – за тих, хто мерзне в цей час в холодних окопах, хто місить багнюку, долаючи раз по раз смертельну загрозу й жахливий двобій зі смертю, кому вже назавжди переклинило війною обпечене єство.

І тільки-но ми з нею пережили крізь сльози мітинг-реквієм у ЗОШ ІІ-ІІІ ст., разом з усіма проводжаючи у вечірнє небо символічні ліхтарики пам’яті Небесної Сотні, як ось Оля – вже ТАМ: Щастя, Новоайдар, Лисичанськ, Попасна. «Тут..., де спокою немає...», – назвала вона свій перший пост у ФБ із фотографіями ЗВІДТИ, і ще – два жовто-блакитних сердечка. Разом із волонтерами, зокрема Миколою Данилюком, Валерієм Самусем та іншими добровільними помічниками, котрі зібрали у навчальних закладах району допомогу для захисників, журналістка здійснила свою давню мрію: на власні очі побачити і почути тих, хто нині стверджує: «Сьогодні ми боремось уже не за те, щоб стати Європою, а за те, щоб залишитися хоча б Україною…»

«Це саме так і є... Мені дуже хочеться встигнути... Дуже багато встигнути за це коротке і стрімке життя... Ні, не кар'єра, гроші, слава, визнання... Ні, не це все... Мені дуже хочеться встигнути подарувати посмішки всім вам, тим, кого я люблю. Хочеться обійняти, поцілувати, пригорнути, зігріти... Дуже хочеться сказати все те невимовне, заховане... Те, що всередині...», – це був не просто черговий пост у Фейсбуці, то був потужний і промовистий вибух уперше сполоханого українською дійсністю серед війни Олиного єства, у якому раптом сталося неймовірне якесь переформатування свідомості, і причому – безповоротно і назавжди! Це було настільки вражаюче звертання-зізнання – насамперед, до себе, що навіть на такій відстані дивовижно проймало кожнісіньку струночку душі!

Нам, хто мешкає у мирному регіоні, про тамтешню східну правду, ой, ні – якусь напівправду чи й того менше, відомо або від рідних на відстані довгоочікуваного телефонного дзвінка, або лише із засобів масової інформації, де, на жаль, усе далеко не так і не про те… Ми тут гучно святкуємо весілля і корпоративи, а там у цей час бережуть для дітей і стареньких останні крихти в долонях, переховуючись у підвалах; ми тут бідкаємось про курси валюти, а такі ж українці там ледь животіють завдяки благодійності або підтримці наших військових; ми і вони…, там і тут… Реалії, від яких, на жаль, боляче щемить. А ось що і як відчула й прожила Оля – дякую за її перші одкровення, що довірила мені у приватній переписці і дозволила поділитись із читачами: «Я розумію, що нічого особливого не роблю, а лише те, що прагне моє серце. Хочеться розпочати з того, що там – війна, не АТО... Війна, що триває 4-ий рік... Війна, про яку говорять, але не помічають... Помічають лише ті, кому вона болить, рідні яких гинуть на Сході... Сини, чоловіки, татусі, матері, брати, сестри, доньки... Невже не спадало на думку жодному із чиновників заглянути в очі матері, яка втратила сина?.. Дитині, яка втратила свого татка?.. Не спадало, бо жадоба до наживи закрила їхні серця та очі...

Із дня у день ми чуємо, бачимо, читаємо в новинах, як герой за героєм гинуть... Ціною власного життя, даруючи спокій нам із вами тут...

Знаєте, що найперше кидається в очі?.. Порожні будинки, які господарі залишали зі страху за власне життя, за життя своїх рідних!.. Один день, одна ніч... Життя перевернулося... Будинки порожні... Усе може змінитися в будь-яку хвилину...

А знаєте, що вражає, дивлячись в очі солдатів? Там немає фальші, там – щирість, там віра, там надія..., але є біль, такий глибокий, який пульсує з самого серця... Біль за власну країну! За її майбутнє!

Базуючись з місця на місце, я все більше бачила поглядів... Щирих, відкритих, живих... Я посміхалась, раділа що вони є... – такі справжні!

Та вже повертаючись додому, проїхавши всі блокпости, залишивши реальність поза спиною, мене огорнула тривога і смуток... Почала розмірковувати над тим, скільки цих поглядів має залишитися живими? Скільки із них дивляться на нас уже з іншого місця?.. Повертаєшся..., а вони і далі залишаються віч-на-віч зі смертю...

Та їх болить не це... А болить Україна! Слід пам'ятати, що все може змінитися в будь-яку хвилину... – і наші домівки можуть залишитися порожніми... Як і серця, тих хто не помічає війни».

…Я не знаю, як саме вдається і що саме додає сил і снаги цій молодій людині, маленькій і тендітній Олі Кучурці, але за цим зовнішнім о́бразом уже яскраво проглядається потужна глиба справжності, небайдужості, сміливості й відвертості та прагнення бодай хоч щось змінити навколо – задля людей і в ім’я людей. А тим часом укотре переглядаючи численні фотографії зі сходу на сторінці колеги у ФБ, мені чомусь ще довго «фонила» в душі одна і та ж фраза: «У війни – не жіноче обличчя!» І у відповідь лунало притишено-гучне: «Однак, жіноча сльоза…»

Інна ГОНЧАР