Головна » Дорога Олега Тихоновича – місточком із Вічності

Дорога Олега Тихоновича – місточком із Вічності

31 липня 2017 в 9:44 Переглядів: 2610

Миготіла свіча з порогу –
Чисті аркуші, що почав:
Нам відкрилась його дорога,
Фото, квіти, душа, свіча…


Мабуть, уперше слова давалися так непросто і так спотикалися щомиті об той липневий день, коли у мистецькій залі музею зібралися рідні, близькі, однокласники, вчителі, аби на відстані поетичного слова відчути глибину небайдужого серця і багатого на враження й віршовану струну єства Олега Тихоновича, який так мріяв, любив, вірив і сподівався, але, на жаль, святої Великодньої днини минулого року відлетів у Вічність, залишившись у пам’яті люблячих його людей назавжди 36-літнім…
Господиня музею Галина Олександрівна Разгонюк із трепетом добирала кожнісіньке слово, зокрема розповідаючи, як у вчительки Надії Іванівни Заболотної та найближчої подруги мами Олега Валентини Дмитрівни Вовківської народилась ось така ідея – зібратися дружнім колом і презентувати усім поетичну палітру цієї молодої людини, чия життєва тятива виявилася надто натягнутою, аби витримати смертельний тиск долі.
З портрета вітав усіх із ледь помітною усмішкою він, Олег, якого друзі щиро звали «Тихон», і котрий саме із такого ось фотопогляду уже рік дивиться на світ з надмогильного пам’ятника, поруч із покійним ось уже як 13 літ батьком… А поряд чекала на шанувальників його збірочка, про яку так мріяв, та однак так і не побачив, – «Моя дорога» вийшла друком у Чернівецькому видавництві «Золоті литаври» на правах рукопису з архівів сестри Тані та друзів. Так склалося, що молодий чоловік писав російською, одначе це не заважало йому щиро любити свій край, свою родину, друзів і навколишній світ – і не менше, чим хтось виключно україномовний! Іще поруч стискала від хвилювання долоні, немов оту найдорожчу обірвану душевну струну, матуся, Світлана Федорівна, чий святошний кошик біля церкви торік раптом чомусь почав горіти, несподівано зайнявшись од свічі…, чия дощечка на кухні згодом теж незрозуміло, яким чином, загорілась… А вона, бідолаха, навіть не уявляла, що то її синочок покидає так цей світ… Затамовувала подих і сестричка Тетяна, котра так передчасно втратила тоді і порадника, і друга, і рідну душу…
Усім непросто давалося оте спільне зітхання, бо ж найближчі люди прийшли на зустріч із Олеговим словом…, а на мить… – і з ним, живим. Мама знайшла у його телефоні відеозапис авторського виконання, своєрідного звернення до людства «Героям слава!», тож у надто промовистій тиші Олег промовляв до усіх нас місточком з Вічності:
Как долго всё терпели мы,
Как долго в душу нам плевали,
Спасибо вам, простые пацаны,
Спасибо вам: Героям слава!
Про те, яким він був, зростав і чим вирізнявся з-поміж усіх, попри величезний біль і невимовну тугу таки змогла переповісти матуся, згадавши і витівки малюка, і лише йому притаманну оригінальність у всьому, а також читаючи синові вірші, його особливі рядки.
Ось так, наприклад, з нагоди свого 21 року він привітав рідних, надіславши народжене поетичне поздоровлення листом у конверті:
Но к новому году и к новому веку
Хочу вам сказать я почти по секрету:
За ум, что храню я в своей голове,
Скорей всего, папа, обязан тебе.
За всё то добро, что хранит моё сердце,
Я маме обязан от самого детства.
Танюша, тебе напоследок скажу:
Будь умницей, очень-преочень прошу!
Я очень люблю вас, мои дорогие.
Спасибо большое, что вы вот такие!
А от 26 лютого 2004 року Олегові віршовані рядки наскрізь омили рясні сльози – батько Олексій Олександрович загинув…:
Как мог исчезнуть тот, кто так нужен,
Кого так любят и так ждут,
Кого боготворят и верно служат,
Кого готовы видеть там и тут?!
Сегодня умер не один, а много,
Сегодня вместе потеряли все,
Тебя здесь будут и любить, и помнить!
Тебе всегда мы все останемся должны!..
Важко було стримувати хвилювання і найближчому другові ще з дитячих літ Ігорю Рибаку, Андрію Горохову, з яким хоч і недовго, але прожили у студентському гуртожитку у Харкові, однокласниці Олі Марецької, котра підкреслила, що Олег був для усіх неодмінним еталоном стилю, який завжди захоплював друзів найновішими аудіозаписами улюблених пісень із модного «касетника». Із глибоким сумом говорив про свого учня і директор першої у Новодністровську школи Анатолій Васильович Шамбра, наголошуючи, що ТАКИХ вихованців неможливо не помітити і не пам’ятати.
Звучали у залі улюблені пісні Олега Тихоновича – «Вальс бостон» О. Розембауна, «С горем пополам», яка, за словами сестри, особливо часто звучала у його автівці; змінювались на екрані фотографії і знову звучали його заримовані щирі слова.
По жизни я шёл без оглядки
И липли, как мухи, дела,
Играл я с судьбой своей в прятки,
Играла со мною она.
Я много испробовал горя,
Бывало и счастье порой,
Не раз сам с собою был в ссоре,
На промах просто махнув рукой.
А як же багато роздумів-зізнань диктувало серце Олега, сповнене любові й жалю за усім, що так і не склалось, на жаль, у його молодій життєвій стежині!..
Я смотрю на эту вьюгу, стоя за окном,
И мне не с кем поделиться
Всем своим теплом.
Та все ж мене надто вразили, до болю стиснувши усе єство, інші його одкровення, хоча потім наче виправдовувався, мовляв він не депресивний, просто так лягла рима:
Моя жизнь уходит вдаль,
Оставляя лишь печаль,
Я потерянный в себе,
Всё – ничто в моей судьбе.
Утеряв желанье жить,
В этом никого мне не винить,
Здесь для меня нет ничего,
Жду лишь завершения своего.
Всё вокруг поизменялось,
В ней ничего мне не осталось,
Тянет смерть меня в свой сад
И спускаюсь с нею в ад.
Меня заполнит пустота,
Выжжет все во мне до тла.
Темнота съедает свет,
я был я, теперь – скелет…
Звучало слово, помітно хвилювалася свіча, немов лише за їй одній зрозумілими правилами перекладаючи нам усім все те, що так і не встиг сказати Олег. А скільки ще мовить душа рідних і досі! У тихій молитві, у яскравих спогадах, у притишених мріях і нездійсненних снах! Ось і сестра Таня довірила чистому аркушу свою тугу за братом:
Писал стихи, хотел любить,
достойным был, с тобою не соскучишься...
Весь мир без тебя как будто опустел,
и жить, как раньше, больше не получится...
Таких, как ты, – на пальцах перечесть:
умён, красив, успешен и с улыбкой.
Ты для меня всегда был образец:
как и должен быть мужчина и отец.
І вже на завершення зустрічі мама Світлана Федорівна подарувала збірочку сина міському музею, із помітним хвилюванням і тремтінням рук і серця, залишивши для новодністровців дарчий надпис на згадку про щирого, доброго і талановитого сина Олега Тихоновича. А ті барвисті квіти, що принесли друзі та знайомі невдовзі лягли на могилі Олега, що цим літнім вечором уперше відкрив нам таїну своєї дороги, звертаючись тепер щоразу із обкладинки до кожного:
Я всё веду к тому,
что в поле каждый воин
И что любой из нас
чего-то да достоин,
Всегда есть перекрёстки на пути,
Всего важней –
их правильно пройти…
Тиша поступово заволодівала музейною залою, а всі, хто поминав і згадував Олега, понесли у душі нові і навіть досі не знані нотки із незіграної мелодії його життя; як зізнався після закінчення цього стрічання іще один друг Жора Остафій: «Щиро вдячний, що справді відкрили для мені мого друга зовсім іншим!..»
Вражена і надто розхвильована мама ще довго повертала нас у спогади й особливо – у співчуття, що линули торік звідусіль… «Ти був особливий і не такий, як всі! І завжди будеш в наших серцях веселим, позитивним, креативним, людиною-святом! Вірші твої залишились недописані, як і твоє життя». (Леся Величко). «Добрий, позитивний, спокійний, відповідальний». (Анна Будей). «Такие, как Тихон, должны жить долго и счастливо! Олежка, ты был таким позитивным, таким настоящим! Ты стольким подавал пример, как надо жить и радоваться жизни всегда, при любых обстоятельствах!» (Анастасия Стювер). «Его чувственная часть: яркие образы, чувства и впечатления, которые мы не сможем забыть никогда... Ты всегда остаёшься частью нашей жизни!» (Сергей Агатий).
P.S. А між тим мені боліло удвічі більше через те, що видавці цієї посмертної збірочки так глухо-байдуже поставились до упорядкування та редагування рукописів, неуважно допустивши до друку стільки повторів та помилок… Пробач, Олеже...
Інна ГОНЧАР